Австійські покатушки (2010 грудень)

Дійові особи:

Я, Ковальчук Ю

Ксю, Андреєнко О

Віталік, Подоба В

Таня, Носенко Т

Сєрий, Салій С

Антоха, Харкаліс А

Вай фай, Когут Ю

Є таке модне слово як СКІ-АЛЬПІНІЗМ, вікіпедія показує шо то є вид спорту який поєднує в собі гірські лижі і альпінізм.

Як представники гомосапієнс, ми завжди тягнемся до чогось нового і незвіданого. Кіко разів вже були на Кавказі, спостерігали засніжені кулуари, уявляли себе фігачущого вниз по тих бездонних снігах на двох (чи одній) дошках, та так шо у вухах закладає. Ех.... Альпінізмом займаємся влітку а взимку очевидно тре займатись лижами))) (отакий для нас виходить скіальпінізм круглий рік). Всякі там Буковелі, Славськи і т д то конєчно незле, але тіко для тих хто більше ніде не був). Певно для кожного лижника, як зрештою і для альпініста, слово АЛЬПИ звучать якось поособливому гордо, незвідано і притягуючи. От цього року сидячи десь на дивані, за феліжанкою львівської кави з марцепанами, ми з Ксю вели звичайну світську розмову, в якій я якось обмовився, що мол хватіт нам по «канавам шаріть» і пора покататись в великих горах. Ксю підтримала на УРА. І полетіли дні підготувань, домовлень, бронювань, віз і  т д.

Першим стояло питання як їхати: можна звернутись в турфірму і курити бамбук до дати від’їзду, класно але дорого. Можна всьо самому пробити, полазити по нету пошукати попитати і т.д. Другий варіант підійшов більше). Знайома розказувала шо в Альпах лижні сезони починаються десь з січня, а з середини грудня так званий «низький сезон», мол всьо дешево і сердито. Ну Знач Ксю в нас зайнялась моніторингом місця на нічліг, а також місцем дислокації. Так як певно зародком лижного спорту є Австрія, плюс мрія певно кожного лижника),- вирішили шо тре їхати туди.

Житло найшли по нету 60 євро за 5 ночей, житло на 8 людей з кухнею без їжі. Забронювали по нету.

Наступним пунктом стала дорога. Спочатку з нами мав їхати один хлопака з бусом, і везсти нас по собівартості, ми так прикинули шо то десь 50 євро в дві сторони. Потім всьо мінялось з швидкістю світла а то й скоріше. Люди відмовлялись від поїздки в останні тижні, я Ксю, Віталік, Сєрий і Таня були незмінним кістяком, а от ше двох людей, готових на таку авантюру найшли в останні дні, за шо їм окрема подяка). Думали їхати двома легковими автівками. Але потім знайшовся водій, який згодився за 70 євро звозити нас туди й назад (плюс проживання ми ставим). Візи кожен робив по своїм каналам, особисто мене винесло 35 євро.

До останнього моменту всьо було якось, як у сні,- якісь підготування, закупи, розмови, але в дійсності в те шо ми всетаки поїдем мало вірилось. І ось настав той день, виїзд спланували на 3 горину ранку суботи. Шоб не збирати всіх по Львові, вирішили зібратись в Віталіка і знищити запас пива який був в нього в холодильнику). Так все і почалося. Співи, пиво, гітара, знайомства, і виїзд. Попакувались і впірйод. В бусі ми продовжили пиво, гітару і співи). Потім якось позасинали і довго - довго чекали на кордоні вроді б 10 годин чи навіть більше. Це напевно єдиний неприємний момент нашої подорожі. На кордоні як завжди:

-          цо пан везет? Вудка? Сігарєти?

-          Нє нє ніхт сігарєти, спортсмени)

-          Куда?

-          Та на нарти

І Усьо чисто так оглянули багаж і погнали, в нас полегшення, - кордон перетнули, і на тих радостях напились). Потім були автобами. Це просто шось неймовірне, дороги ідеальні, туалєти такі шо мож жити там, короче Європа, всюди чистенько акуратненько, ну це ясно не про Польшу). Телефон тіко вітав то в Польші то в Німеччині і т д. Наш бус мчав німецькмими автострадами, а ми наспівували різного репертуару пісеньки, рубались в листочки на лобі, контакт і т.д. А поміж тим спостерігали через вікна досягнення братів наших європейців) і очі розбігались, диву даєшся де весь чей час були ми. І ось нарешті Австрія. Повінція Тіроль, село Фандс. Так так шукаєм вуличку, будинок, і ось нарешті наша хата). Вийшов такий приємний чоловічок, італієць) (там близько кордон з Італією усі помішані)))

- О fjksd;fjfj fjds;fjv fjdksfj !!!

- Га?, ду ю спік інгліш?

- О єс єс, Хелов, ві а вейтінг фо ю))), велком!

Поселили нас на третьому (мансардному) поверсі. Просто офігєть який прикольний поверх, все під дахом, з деревяниими балками, вікнами даховими. Значичь окремо ванна, туалєт з підігрівами підлог. Дві кімнати по два ліжка, і одна з чотирьма. З нашої з Ксю кімнати вихід на балкон. А там просто казка виходиш і прям перед тобою скалисті Альпи. Холєра, як то нас вразило вперше, і вражало так аж до відїзду. Кухня, всьо є посуд, холодильник, плитка і  т д., величезний стіл короче краса. І то всьо за 10 євро день.

Приїхали ми в неділю вечерком, розпакувались, похавали, погуляли троха. Познайомились з нашими газдами, приємні люди, більше ми спілкувались з газдинею, назвали її фрау Хінтерштойсер. Віталік, в нас був «язкиком» так як найкраще з нас усіх володіє англійською). Назбирали інформацію по найближчих  курортах і сіли вечерком то всьо вивчати. Значить варіантів два: один курорт «Наудерс» близько до нас, 14 євро день катання, правда протяжність трас 50 км (шось близько до Буковелю), і другий «Серфаус-фіс-ледіс» названий від трьох сіл, по суті три курорти зєднані в один. Тут вже всьо серйозно 200 км трас, найдовша 10 км. Правда і коштує 28 євро день. Вирішили в понеділок для аклімухи) зїздити на Наудерс. Ну відразу відчули різницю з нашим Буковелем. Траси довші. Все акуратне, найбільше вразили туалети). Підйомники трьох видів: кабінки. Крісла 6-8 місні (з такими забралами прозорими, шоб вітер не дув), ну і бугеля де не де. Покатались офігіли, альпи краса. Якби нічо нового, ну підйомники троха кращі, траси троха довші ніж в нас, гори красиві, але чомусь різниця величезна. Думаю вся справа в дрібничках, які тут продумані дуже добре. Ось наприклад, є приміщення, з вільним доступом, де в ряд стоять такі шкафчики залізні, береш ключик, ставиш свої речі і катаєшся а вечером забираєш, дрібничка а приємно.

Хоча сам курорт нам видався скучним, якось невдало продуманий. Складається з трьох частин, але переїхати між ними на лижах не можна, тільки на авто. Тому на другий день ми поїхали на «Серфаус-фіс-ледіс»

Отут вже все по дорослому,  здоровенне електронне табло на якому світяться всі підготовлені траси, які відкриті, які закриті.карта схилів вразила своєю масштабністю, як і сам курорт. Підйомників ціла купа, і все з’єднано всюди можеш доїхати. Так для порівняння якшо хоч переїхати з одного кінця курорту в інший піде десь майже день. Траси цікаві і довгі. Якшо траса червона то вона червона на всіх протяжності, якщо чорна то теж чорна всюди, а не як на Буці, де чорноти хватає на перших метрів сто. В середньому довжина трас 4-6 км. найдовша - 12 км., причому червона. Наступне що вразило, це підігрів сидінь на підйомниках. Дуже зручно і комфортно. Багато де на вершинах гір, є такі лежанки де можна приймати сонячні ванни. Курорт розташований на висоті більше 2000м, тому лісу вже нема. Ніяких тобі сіток, заборон, тільки попередження: там мол горби, там не ретрачено, і все, їдь куди хоч. Фрірайду купа, просто їдеш між трасами, там снігу вище колін.

Покатались троха по схилах, зустріли Антоху з Юлькою. Кажуть, мол шо ви тут мутите? Ходіть на пухляк, погоним. ЕЕЕ тіко того й чекали). Нфіг з траси і зразу носом в пухлячок, зверху мініполочка притрусила снігом) ееех кайф. Спочатку знепревички носки лиж застрягали в снігу, плюс ше лижа важка не для пухляка. Але нічо відхиляєм тіло на пятки і все не так зле))) широчезні дуги по бездонних снігах, між ялиночками, камінчиками))) при великому куті, на повороті занурюєшся повністю в сніг і нозву винираєш... ЕХ неповторні відчуття). Засніження було майже 100%, при чому шо снігу випало небагато. Кілька сноупарків, ціна входить в вартість абонементу. На курорт є три траси позначені написом: «Онлі фо експерт». Чисто з цікавості поїхав.... Офігів там чуть не вертикаль з льоду, незнаю які  там експерти катаються, я зїхав на сраці)))).

Покатались день, вражень море, всі задоволені). Вертаючись додому, заїхали в супермаркет (в нашому селі було два супермаркети). Порадувало те, що ціни там не дуже відрізняються від наших, в середньому однакові. Дещо дорожче (зокрема горілка і хліб) а дещо дешевше (макарони, цитруси). Але купу знижок, акцій. Пиво якщо ящик брати виходило по 60 євроцентів, причому їхній Зіпфер. Так шо в нас кожен день був ящик пива, який ми за вечір благополучно випивали). Дома все було добре, по-домашньому. Гуртом готували вечерю, наш «язик» - людина з купою талантів, взяв з собою гітару, то ж він дарував нам супровід музичний). Потім всі сідали за круглий стіл, їли, пили пиво, німецький шнапс, йшли на балкон курити люльку. Зафайдачили, і співали пісень під зірками Австрійського неба). Згодом фрау Хінтерштойсеро нагадувала нам, що ми всетаки в Європі, і виспівувати до півночі на балконі тут не дуже вітається, тому ми заходили в середину. По всій нашій хаті проходили дерев’яні балки, на яких монтується дах. На тих балках ми придумували безліч болдерінгів, і розминались таким чином))).

Ше один день провели ми на тому ж курорті, а відпочинковий день, присвятили прогулянкам. Погуляли по нашому селі. Село розділяє досить велика річка Ін, є штучна сосулька, де можна попрактикуватись в льодолазінні. Навколо все оточене Альпами. Люди тут працюють з 3-годинною перервою на обід, так звана сієста. Потім поїхали в Італію, недалеко від нашого села, розляглось величезне озеро, на берегах якого теж є гірськолижні курорти. А в самому озері затоплена якась вежа. Погуляли біля нього, погода в цей день була дуже класна, і морозна. Заїхали по дорозі в італійську піцерію). І додому. Зайшли в паб, випили по пивку, потім ше в якийсь гадюшник). Нагулялись і додому, тут все вже по звичці, вечеря, пиво, коньяк, болдери))) співи, гітара і в люлю))).

Доброго, як то кажуть, по трошки. Так і в нас, тиджень пролетів як година. Вроді тільки що приїхали, як уже треба збиратись. Фрау Хінтерштойсер, проводила нас, і побажала гарної дороги))). Кордон знову заставив нас мерзнути купу годин, і ми дома!!!

Розуміння того як там було добре прийшло десь через тиждень, коли ми зрозуміли що казка залишилась там, за тисячі кілометрів))).

Отже, поїздка винесла з усіма витратами – 320 євро з людини. Думаю не така велика сума для такої поїздки).

Знайомство з іншого боку

Мандрівка Туди й Назад

Ця історія бере почато з незапамятних часів... Ніхто, напевно, зараз не загадає, як це почалось і звідки взялось. Як відомо, спочатку був Великий Союз Княжеств Гондора, всі там жили дружно, а може і не дружно, а може і не жили, а може так собі тусили). Короче потім почався жосткий дєрєбан, і Гондор розпався на менші княжества, найбільше з них, -  Мордовію, забрав собі злий дядько, він в старі часи викував собі колєчко, але будучи п’яним в дупу, десь його посіяв, а виявилось шо то колєчко мало велику силу, і злий дядька, за допомогою того перстеника, міг підкорити собі весь світ. На разі важко найти саме той перстень, бо навкруг понавідкривали ювелірних лавок, і попробуй знайди саме ТО. Потроху про ту всю шнягу почали забувати, потім все перетворилось в легенду, легенда в міф, міф в фарс, ну а потім і анегдтотів понапридумували. І тільки найсильніші і найстарші памятаюь про перстень. Добрі сили нашого світу хочуть знищити його і тоді настане мир. Треба сказати шо в Мордовії є гора Гестола (в перекладі Красива гора) саме в її недрах було викуване колєчко і тільки на вершині тої гори можна його знищити. Одним з таких Мудрих є Гендальф Сірий (добрий чарівник, який здобув це звання не просто так, а підкоривши 5 найвищих вершин, колишнього славного Годнору, який подєрєбанили, тепер на окремі частини.). Гендальф вже енний рік готує людей, водить їх в гори, і чекає коли йому попадеться людина з кільцем, яке треба винести на вершину і кинути вниз. Так і цього разу все починалось з планів. Гендальф Сірий надумав знову виїзд в Мордовію. Для ознайомлення: Мордовія це теж колись частина славетого Гондору, але при деребані, злий дядько всіх обманув і забрав її собі, населив «гнусними мордами» і стали ворогувати вони з іншим світом. Цього разу Гендальф знову назбирав собі славну компанію, вибрав кращих з кращих. До кожного приходив на чай, довго обговорював майбутню вилазку, влаштовував організаційні питання з харчем, житлом і т д. В Модровії керує всім гнусний дядька звати його Саурон поганий, він маленький і злий, має довгі вуха і лисий черепок, тільки чекає коли хтось новий прийде з своїм золотим колєчком, шоб заграбати собі його, надіти на свій чорний пальчик і правити світом. (з дитячих років в нього комплекс, за рахунок росту він дуже злий на всіх).

Отож треба вибирати час коли увага Саурона троха стихає, переважно це відубвається в час літнього сонцестояння. Сонце дуже парить в лисину Саурона, і він змушений спати всі дні на проліт у свому палаці. Гендальф, прорахувавши всю ситуацію вирішив робити вилазку в «стан врага» в середині літа коли сонечко припікає як має бути. Значить так дорогу тре вибрати непомітну, шоб не було палівно проникати за границю Мордовії. Великий воїн Аграном Костікович, один з членів нашої команди, спортсмен, розрядник, має дуже великий ріст, розікшне довге волосся, і ДжПС для кращого орієтнування по Мордовії і ше купу всяких наваротів, які він по молодості натирив в розпорошеному Гондорі. Аграном сказав шо найліпше буде добиратись пішкадралом через ліса, поля і т д, мол непомітять урки-пагранци. Ше в нас є славний і мудрий Елронд (він же Агент Смітт), він прожив купу років, колись теж ходив в Мордовію, має звання КМС (ніхто незнає шо ті букви значуть але якшо їх з злісною пикою сказати то звучить страшно). Елронд хитрий, тому і пережив купу воїн, і кольцо бачив давним давно, він ше тоді хтів його скинути з гори але йму не дали. Короче він тепер органівував такі собі вечорниці, де збираються всі охочі покидати кольца в Мордовії з рокової гори, і вчить їх як то тре робити. Виношує таємну мрію навчити все населення нашого світу лазити по горах і кидати кольца. Сам правда вже нікуда не ходить, тіко вчить. Так во Елронд сказав, шо Аграном забагато часу в лісі проводить, а програс йде вперед, і никатись по полях і лісах вже не модно, плюс як помітять урки зразу загребуть. Елронд пробив нам всім фальшифі ксіви, ми скинулись по пару золотих, і купили білєти на дрезину. Елронд сказав шо всьо буде чотко комар носа не підточить і урки ніфіга не запідозрять. Гендальф зібрав зундер команду в такому складі: Фьодор Бронькович – найтитулованіший з сходжувачів Елрондової школи, до того ж в нього на шиї запримітили колєчко, йому в команду взяли вірного і не менш титулованого друга Пелігрина Талановича, сильний гореходець, відрізняється на фоні інших можливістю «тупо і відважно» рухатись вгору, незважаючи на страх, бо по особистих переконаннях: «вічно жити небуде ніхто»! Ще в команду взяли менш титулованих, та не менш відважних розрядників: Сеню Поповича, і Меріана Алексеевича. Наступний член команди, вже згадуваний мною Аграном Костікович, ше поїхали друг Гендальфа, теж могуча чаклунка Сарумнка Гіщукова, два вірних друга Гімлєр Міхалич, і Лагавас Міхалич, красавіца Арвенксю (незрівняна красуня ельфійського походження, вправна клаймберка і незамінний член команди), ну і я Баромір Юрікович,(по суміснитству літописець всьої епопеї) тато змалечку використовував мене як барометр, міряв мною тиск в трубах: вставляв трубу в «ізвесное место» і по розміру очей вимірював, тому і назвав так). Ну і ясно ше купа менш відомих, але не менш героїчних персонажів, імена яких загубились в аналах... еее в аналах... а в аналах історії во! Ну всьо сіли на дрезину, і паєхалі! Елронд всіх проводжав, в дорогу надавав плащів з целофану, по китайському ліхтарику, і пісульку, по якій нам, в разі поломки палагався ремонт. Елронд відомий своїми здібностями цілителя. Смітові ксіви виявились вирізками з газети «Українське село», ми було подумали шо всьо нам торба, але Елронд мудрий, газета були написана на нашій мові, а урки в ній дупля не вяжуть  тому ніфіга не запідозлири. Перетнули ми кордон і прибули в Мордовію. Там всьо дуже страшно, всьо шо там є файне то гори, а решта страх!!! Ми по планах прибули під відому гору, красавіцу району, Гестолу. Гора висока, тому шоб на неї лізти тре троха походити по менших. Як ходили по інших горам це тіко факт, але до нашої історії немає великого відношення, скажу тіко шо за час спільного поїдання харчів, Сарумянка перейшла на сторону зла, і почала викидати наші миски з хати. Спочатку вона хотіла переманити до себе і Агранома, але той не скорився злому умислу, і залишився на стороні добра. Гендальф, вирахував по зірках час «Ч» і ми почали збиратись в дорогу. Значить спорядив Основну Зундер Команду (ОЗК) в складі: Фьодор, Пелегрин, Мериадок і Сєня, а шоб вони не вздумали повернути назад з заданого шляху, дав в руки по шмайсеру і льодорубу,і  пустив за ними Загранотряд (ЗО) в складі: Два Міхалича, Арвенксю і я.

ОЗК якимось дивом просікли шо за ними рухається загранотряд і натирили собі ельфійських плащів (замість целофанових Елрондових). Ельфійські плащі то ше та штучка, ними як накриєшся, то відразу стаєш на камінь схожим, і невидно тебе ніфіга, от вони всю дорогу і шифрувались, але з нами була Арвенксю, вона ельфійського роду і її очі бачать магію ельфів, тому нам не дуже важко було розгледіти наших підопічних черед каміння.

Всю дорогу зла Сарумянка своїми поганими думами насилала на нас непогоду, дощ і хмари. Та ми вперто крокували вперед, недаючи і думці про повернення закрастись в наші голови. Зундер команда, теж по видимому валила вперед без жодних зважань на погоду. Саруманка хотіла вилізти на сусідню вершину щоб бачити нас як на долоні, але добре що внизу з нею залишився Агроном, він недав їй вийти з табору. Дорога до вершини була нелегка. Під вечір першого дня підійшли під початок підйому, вирішили заночувати. Земля під нами була посправжньому чорна, ніяка рослина неможе вижити в жахливій Мордовії, злий Саурон спалив все довкола, і колись зелена, квітуча трава покрилась чорним попелом, тільки вічні сніги і лід закривають своєю білизною знівечині землі. Облаштували висотний табір, повечеряли, Міхалич десь пробив ельфійського сушеного мяса з дупи червоного дракона. Воно дуже смачне, і приготовлене по спеціальному рецепту, і тому може місяцями не псуватись, а ше той ж Міхалич десь нарив сала з свиноти – носорильної, теж приготовленої ельфійськими кулінарами, тому вечері в нас були шо треба. Наступного ранку планувався ранішній підйом і вихід на гору. Та вночі Сарумянка накликала бурю, навкого все гриміло, дув шаленний вітер, і чуть не зірвав нас з місця ночівель. Ранок зустрів нас непроглядним туманом, тому ми вирішили перечекати цю нагоду. Зундер команда складена з більш досвідчених і впертих членів, вирішила всетаки виходити, час зараз грає не на нашій стороні. Гендальф крім шмайсерів видав нашому отряду ше трубки-гляділки, вони можуть зближати відстань, і ми спостерігали за рухом ОЗК. Наступний ранок зустрів нас ясними зорями. Це ще одна дуже гарна річ в Мордовії, через високогірря, зірки тут дуже великі, і надивитись на них просто неможливо. Зібрались і пішли слідами наших друзів.

Піднімались спочатку снігом, за допомогою льодорубів, та «кішок». Потім піднімались скальним бастіоном, використовуючи вже інше спорядження: шнурок, френди, закладки. Вилізни нагору, Фьодор дістав з за пазухи інструкцію від Елронда і Гендальфа і почав читати:

-   так вилізти на гору, ага далі, знайти камінь, є, підняти його, там має бути банка з подальшими інструкціями.

Знайшли, витягнули папьорчик і читаєм:

 - такого то такогого то вийшли на вершину Гестола, ля ля ля, всім горосходжувачам

Вдалих сходжень!!!

???????????????????????

І зрозуміли ми що ніяке кільце, ніякі злі чи добрі дядьки не є причиною сходжень, ходимо в гори ми виключно по поклику серця, слухаючи нашу душу, наш внутрішній голос. Тому дуже важко покинути цю справу, незважаючи нінащо, бо навіть після кількох незручних, напівголодних ночівок, коли ти думаєш про теплий душ і ліжко, твоє серце і погляд всерівно направлений до вершини.

Короткий термінологічний словник:

Льодоруб –  ріг оленя, зінгнутий у вигляді гачка, тупий кінець оправлений деревяною ручкою, а гострий служить для вбивання в сніг чи лід

Кішки – герлянда з зубів акули або алігатора, яка завязується на ноги, щоб не скользити на льоді

Френда – жаба – ропуха, прив’язана за ногу петелькою (дія: жабу сують в щілину, і дають ій по носі, жаба ображається, і починає роздувати щоки, тим самим розклинюється в щілині, петелькою зачіпаєшся за шнурок і має точку страховки)

Закладка – камінчики, кістки, шматки дерева, які теж можна клинити в щілинах.

Знайомство (літо 2009)

Кавказ. Уява малює засніжені вершини, крутезні карнізи, мегатони снігу і дві крапки, звязані шнурком, які лізуть, наплювавши, на здавалось б очевидну безпеку... в голові крутиться «идут лавина одна за одной». Ех романтика... ХОЧУ НА КАВКАЗ!!! Гм так шо може бути простіше? Вперед в альпіністи))). Напевно у всіх воно якось так і починалось))). В 2008 мені вже пощастило побувати там, і хоть чуть-чуть відчути на собі ту магічну привабливість кавказьких гір. Якшо вже раз відчув її, то мабуть до кінця життя будеш полонений. Ну що ж, за всяких нецікавих обставин я знову в новачках), ну і класно головне гори, а хто ти там не має значення «В гори лезим не за славой в гори лезим за значком». Банда новачків цього року зачотна, всі настроєні на великі звершення, так шо все чудово. Ми вже як то кажуть не повністю «зелені» пройшли «Рим і Крим»))). Їдемо в Безінгі, розповіді Броніча про цей район просто розбивають вщент всю терплячість, і останні тижні очікування просто нестерпні. «Ну холєра всьо нарешті їду» на пероні купа друзів, всі провожають, Христя навіть поїзд відпускати не захотілаJ. Речі запаковані, ми теж, «Ту-Ту», «Марш словянки» і ми в дорозі. Дорога... шо тут казати, скажу тільки фразу: «ну шо давай знайомитись? я Льоша Болєцкий, я Юра Ковальчук, за знайомство?» далі включилась машина часу і ми в КиєвіJ. День на Дніпрі, і знову дорога: Київі-Кисловодськ. Льоша не розгубився, 80 літрів пива в потяг, вмикаємо вже вивчину нами машину часу: «за вікном лишився родіни кордон». «Расия! От Волги и до Енисея». Пятигорськ, ми катапультуємось через вікно, яке по дорозі паламаліJ. Далі автобус і ми на території АУСБ «Безинги». Прямо по курсу засніжений кавалок Безінгійської стіни, незрівнянна Гестола, зліва Улуауз, ех хочу тут жити! Намети розкладені і почались будні альпіністаJ. Табору 50 років, в честь цього фестиваль, змагання. Всім учасникам дають значки. Ну шо давай всі на змагання, Болдерінг, ех Львів’ян всюди купа)

Наша Ксюха взяла друге місце МАЛАДЄЦ! Броніч перший в льодолазінню МАЛАДЄЦ, Наші перші в ретросходженні і треті в фоторепортажі, нє ну хіба ми не чемпіони? :-). Все це класно але ж хочеться вже в гори, «и сердце готово к вершыне бежать из груди». Дякуючи інструкторам мені дозволено піти на першу гору з розрядниками ех мене аж розриває від радості і гордості) головне тепер шоб взяли і далі). Вихід, Льодові заняття. Лід, гори ех.... Перша наша вершина Архімед по 2б. Вихід з хижини Укю Кош тут ночуєм. Незнаю напевно в мене в крові якесь таке життя: хатинка в горах, поруч люди яким без всяких ввагань довіряєш своє життя, шум пальника, запах зажарки «Кабанівське сало», що недає спокою голодному шлунку... Просто уявити не можу як може бути по іншому. Маршрут прочитаний, «пройдений очима». Довго не могли зрозуміти де «наклонная терасса» але після довгих обговорень, суперечок і порад сусідів, вроді все ясно СПАТИ! 4 00 «Пік-Пік» пора вставати, перекус і вперед. Світло ліхтарика витягує з суцільної темряви шматочки скал, сипухи, і непомітної стежини, чи то «баранячих стежинок» по якій ми піднімаємось на гребінь. Піднялись, передих і знову вперед, нам треба знайти «кулуар, уходящий в 3 переулок». Нє ну хто так пише!!! Сонечко встає, ми проходимо сніжник. Погода не дуже: хмарно, туман, холодно... Звязок... «Андреєнко на зв’язку». Підйом на гребінь. По ньому, і тут починається лазання. Душа кричикь: «придурок не лізь туда дивись які зброси по боках» Впертість каже: «Закрий рот! Давай впірйод, ні кроку назад!» Впертість перемогла) і пішло поїхало: «Ксюха страховка? Готова!». Вилазим перед нами відоме «Яйце Архімеда» кажуть, якщо чоловік посидить на ньому то в нього добавиться чоловіча сила J. Ну всьо тримайтесь дівки!!! Перекус, палець ніяк не може злізти з гашетки фотіка, цик-цик, довкола крізь хмари проглядаються шикарні краєвиди. Зв’язок. І знову вперед до вершини. Перехід по гребню, який стає все гостріший і гостріший, ніде нічо не покладеш, - все живе, зате є вбидий гак. В голові думка: якшо я зараз сяду на той гребінь нафіг мені та сила чоловічаJ. Обійшлось. Ось вона Вершина. ПЕРША ВЕРШИНА!!!

Хмарно, іноді вітер розриває занавіс з хмар і дозволяє насолодитись краєвидом. Навіть цигарка куриться якось не так як внизу, хочеться кричати, співати, голова йде обертом від розуміння шо ти на ВЕРШИНІ. Перекус. Вниз. Спуск по 3а два дюльфера з так званого «телевізора» на льодовик тут досить круто і зразу під нами бергшрунд, станція на льодобурах, одягаєм кішки, ше один дюльфер через берш, і далі по льодовику вниз, звязались і вперед в три такти. Чим далі тим більше починаєш вірити кішкам і льоду, перестрибуєш тріщинки і шпандьориш вниз на повній швидкості. «Ксюха та ну нафіг ті три такти давай глісером? Давай!». На дупи бац і вниз... Крики захоплення і повні труси снігу: ми внизу.

 Біжимо бігом до нашого Укю Кош, тут ночівля, зранку забираєм всі речі і назад на підхід на наступну гору. Це в нас вже трійка на Малий Урал. Намет вирішили поставили дальше від Теплого Кута, під початком маршруту. Погода знову не дуже, Тільки інколи дозволяє нам подивитись на маршрут. Підйом по сніжнику (або льоду) через Бершрунд на гребінь між Думалою і Уралом, підхід по гребню до вершинної башні і по скелях на вершину. Нас попереджували що на скалах є ключик і тре буде попаритись. Ну все вечеря, теплий спальник. 4 00 «пік-пік». Легенький сніжок, туман, але все терпимо, збираємось і вперед. Йду перший, Сніжок все класно де-не-де участки льоду, на передніх зубах йдеться «за милу душу» Світає. Берш. Організовуєм страховку, перелазим і знову вперед. Ось і гребінь зліва Думала. Нам праворуч, тут відкривається вікно на Дих Тау «Мама дарагая!!» Офігіваю тихенько від того всього...фотік... ех не встиг. Проходим трохи по гребню: два намети. Мішаня кричить: «ПАЛАТКИ КОСТІКА» (Довго ше після цього згадував Костік як його розбудила ця фраза:-)). Розбудили, потринділи, і вперед. Підходимо під скальну вершинку Малого Уралу. Так тут ключ «Мішаня давай перший». «Ну як? Та лізеться ну напряжно троха але гуд» окі! Ось всі вже на першій станції, ну ключ... «не такий страшний танк як його пяний екіпаж». Другий шнурок, третій і вершина. Підлізаю під вершинку праворуч Урал. Ех красавєц, вже в думках дерусь туди!. Опускаю погляд... вигук подиву... «ЩО ЦЕ? ПАЦАНИ ВИ БАЧИТЕ?» бачу свою тінь а навкого кольоровий ореол фантастика просто капєц!. Вершинка, посиділи, записку змінили і вниз, дюльфера на сніжник, і по шляху підйому. Ось і намети, Мішці шота зле, тре вниз. Ось і Теплий Кут, всі наші... «З горою Вас!!! Ось вам чайок». Дякуєм пєм чай, ділимось враженнями, а їх стільки шо можна говорити цілий день. Так тут два варіанти: лишатись з усіма в Теплому куті, або валити вниз в Безінгі, в нас день відпочинку, ми свої гори сходили))). Ну що ж попили чайку, це звісно ж класно але ХОЧЕМ ПИВА З ХІЧІНАМИ... ХОЧЕМ В ДУШ... короче вирішили вниз, вниз не йдеться – біжиться. Ось перед нами виринув наш рідний табір.

Якийсь малий кавалок часу і ми вже в домашньому таборі). Душ, пиво, хічіни у Тоні... ех, спогади під пиво якось навівають романтику, таку втрачену для бурхливого сьогодення. Приємна втома після сходжень, трішки затуманений розум від пива, здається стан повної гармонії). Трішки потринділи і в люлю. Наступного дня спустився Костя з своєю групою, в базовому таборі вже нас побільшало. Але тут знову якась нестиковка, на звязок не вийшов Броніч (вони з Святославом Володимировичем повели новачків на Архімед по 2б). Чекаємо до наступного звязку... Повернулись ше двоє новачків Талана, Роман і Начальнік, відпочиваєм далі) пішли «опробувати» ше один бар «Дих-Тау» КАРАОКЕ яй яй яй то чого бракувало) посиділи, навели контакт з місцевими милувались їхніми танцями... і знову в люлю... Броніча на звязку не було, і в Теплий кут не повернувся... Починаються переживання. Зранку нарешті на звязку Теплий Кут: «авайте всі сюди, в нас ЧП Броніч спустився о 6 00 ранку!!!, треба акю є травми».  У всіх легкий шок, бігом берем все необхідне і біжимо в Теплий Кут. Прийшли, виявляється Святослав Володимирович досить серйозно пошкодив ногу, напевне інший хтось б здався, але наш Сніжний Барс, завдяки своїй  мужність альпініста і величезному досвіду, зміг йти сам. До тепер дивуюсь мужності нашого головного тренера. Ми просто прогулялись в Теплий Кут і назад, дякуючи Богу що все так обійшлось. Ось всі в таборі, давай смажити дируни... Оце був день, всі готують, готуючи співають, підняли стяг, під «Ще не вмерла»... Ех напевно це був один з кращих відпочинкових днів)... Ну але пора і в гори, плани ламались один за другим, і ось вирішилась наша подальша доля... Йдемо на Гестолу тьома групами. Наша, група Навроцьких і Масютіних, і група Броніча (вони приймали участь в змаганнях Ретро сходжень). Цілий день ми могли спостерігати як наші ретрівці підганяли вібрами, докручували підошви, різали карімати і т. д.  І ось нарешті ми знову в дорогу «Коли у путь коли у путь...». Довгий підхід по Безенгійському льодовику до ночівель на «Чорній сипусі». Першими пішли ретрівці, одях з брезенту, і сірі плащі робили їх просто невидимками на фоні сірого каміння. В цьому одягу вони були дуже схожі на хоббітів з роману «Володар кілець»

      Ось ми і всью дорогу придумували всякі історії з цього фільму і давали імена всім учасникам виїзду))). Певно ці смішні історії, і допомогли скоротити нудну, дощову дорогу до ночівель. Нарешті прийшли, намет, вечеря... спати... Зранку встаєм погода нікудишня, сніг, туман... чекаєм. Ретрівці вирішили йти аж о 10 00. Трохи пізно, ми вирішуєм лишатись ше на день і виходити завтра. Цілий день їмо, дурієм: показуха, мафія, насолоджуємось краєвидами, супроводжуємо очима наших друзів, коли хмари дозволяють їх побачити. Кажуть головне в альпінізмі пройти очима маршрут, ми за той день пройшли його разів з                сто... Ввечері звязок. Броніч вийшов під 4310 і стали на ночівлю. Кажуть все нормально, сніг був дуже важкий, лід, а в їхньому спорядженні це дуже важко, тому йшли помало. На питання: «шо робите далі?» відповідь Броніча: «Ми рубім ступені ні шагу назад» надала якоїсь нової моральної сили)). Знову ніч, 5 00 підйом, погодка ідеальна, морозець, небо в зірках, одягаємся, їмо і веред... Серце починає битись частіше... 4А, Гестола ех тільки б все вийшло... Лід, сніг, звязались і пішли, рухаємся швидко, все підмерзло йдеться весело... почався підйом, сніг ідеальний сходинки рубаються за милу душу. Пару годин і ми вже на місці ночівлі Ретрівців, їх звісно ж вже нема, пєм чайок і тут я чую якісь голоси на скельній башні 4310, придивляємся, наші!!! Сьогодні День Народження Сергія Талана, ну ми давай йому співати Happy Birthday так шо чуть лавини не зірвали))) ех любимо ми нашого Талана))). Далі по крутому льодовому взльоті вийшли на скельну ділянку три шнурки і ми на 4310. Змінили записку, і вперед далі по гребню. Наступна зупинка на мульді між 4310 і ше якоюсь безімянною вершинкою перед Гестолою. Тут вже стоїть намет ретрівців) самі вони пішли на вершину. Поставили хату, їмо, слухаєм звязок, Броніч вже на вершині і падає вниз, ну ми думаєм години 2-3 будуть йти, тай лягли дрихнути, тут чуєм крик: «ЧАЙ!!!!!», давай бігом воду топити, чай готувати, короче зайшли ми всі в один наметі, і давай вітати Талана. День народження на 4200 з усім шо треба, після вершини, ех... мрія))). Такої веселої тусні в нас не було певно за цілий виїзд, Бронічове радейко рубало: «Он уєхал проч на ночной електрічке» а ми сиділи в палатці і курили «Тройку», запиваючи спиртом і важко проглядали обличчя один одного крізь сигаретний димок))). РМАНТІКА))). Вечір – зачотний, ранок – непідйомний, пити хотів страшно, а сніг так замерз шо з льодорубом тре було йти на добування. Ну нічо, поїли, Броніч і Ко вниз, а ми на Гестолу. Яй яй яй як важко було йти після того святкування, але до першого підйому, всьо пройшло. А навкого казка, праворуч зелена, лагідна Грузія, згадуються рідні Карпати, романтика нічного вогнища, зелень Чорногори, кам’яні розсипи Горган... Ліворуч Сніжно-льодовий, суворий Кавказ... Попереду вся Безінгійська стіна, позаду велетень Ельбрус і красуня Ушба, під тобою море хмар і тільки найвищі виршини виступають з них, і ти над хмарами. Описати той стан словами напевно неможливо. І який би там в тебе стан не був ти все це зразу забуваєш і занурюєшся з головою в той чарівний, здавалось б не реальний світ. Висота дає про себе знати, кожен крок дається важко, збивається дихалка, кисню бракує... Але наші «зв’язки» на то мало зважають, і лізуть вгору. Ось вже перед нами передвершинний льодово-сніжний взліт, кішки в лід, крок за кроком, карніз, і.... Ось вона... ВЕРШИНА.... «Весь мир на ладоне ты щастлив и нем, и только немного завидуешь тем, другим у которых вершина еще впереди». Більше я незнаю слів які можуть описати ті відчуття.... Коли трохи попустило, випили чайку, змінили записку Броніча, і вниз... По дорозі зустріли групу суддів, які теж піднімались на Гестолу. Табір... Повалялись, сонце тут так припікало що небуло куди дітись... Зібрали табір і вниз... Сніг розкис під сонцем і йти по ньому стало не легко... підійшли під Ляльвер, вийшли на сніжник, сніг провалюється по пояс, топтати просто вбиває.... міняємся по черзі і нарешті виходим на Ляльвер... перекус, і вниз по якійсь 2б, йдем по гребню, виходим до спуску, є петлі дюльферні, перший пішов, я за ним, вийшов на весь шнурок, шукаю наступну станцію, а сипить страшно, по маршруту все живе, бачу петлю, тре спуститись мертів 15 вниз, по полках, є САМОСТРАХ!!! Другий дюльфер, двоє вниз на наступну станцію, ми з Ксю чекаєм Мішків. І тут ми зрозуміли як добре зробили шо двоє пішло нижче, наша станція: - невеликий камяний виступ, який може сховати за собою не більше двох чоловік, за нього кинута петля. Коли Мішки здьоргували шнурок, заодно здьорнули і камінчики, і тут почалось, ми з Ксю за одним каменем, втиснулись в камінь і одне в одного як тільки могли, а над нами, і побоках каміння літало як дощ... Нарешті все заспокоїлось і всі поїхали вниз. Ось нарешті сніжник, тут вже пішком вниз і до Чорних сипух. Нарешті намет, їда))) посиділи і спати) зранку ДОДОМУ В БЕЗІНГІ)))). Дорога назад легша, йдеш додому, думали правда шо День народження Талана відсвяткували в таборі без нас, але сюрприз був попереду. На Баран-коші покупались в тепленькому озерці. В таборі нас зустріли просто суперово, їда, чай, радісні вітання))) Навроцьким окрема подяка)))). Виявляється ЧЕКАЛИ НАС І НЕ СВЯТКУВАЛИ, а вечером гулянка була наславу, торт, свічки, все як має бути, сиділи до раня))) співали... ех... Далі якийсь мор напав на нашу команду, напевно добила ще новина про те що запорізька група туристів впали з Місіс Тау, декому тре було додому, і почались плани про виїзди... А хотілось б ше в гори... Короче вирішилось все таким чином, Ксю і Мішка Чернецький (в нього зуб розболівся) відпочивають в таборі, новачки йдуть на останню їхню гору в цьому виїзді – П. Курсантів, ну і вирішую йти з ними, Мішка Котович теж з нами до ночівель, хочеться погуляти. Знову вихід, перед нами група Талана, даєм їх фору, пємо їхній чайок, і гріємся). Нарешті вийшли... Підйом по льодовику, простенький, йдемо без страховки. Підійшли під скельну ділянку. Маршрут короткий, зате трохи технічний в плані лазіння. Йдемо двома звязками: Я, Коля, Гриць, і Костя, Назар, Віка. Лізу перший, перший шнурок ключовий, по тріщинці вгору. Станція, і далі по маршруту. Сьогодні в Колі днюха, він перший на вершнині) посиділи, поїли і вниз, до вечора були вже в Безінгах. Сьогодні купа святкувань: Новачки закрили 3-й розряд, в Колі днюха, відділення Броніча отримало медалі за 1-ше місце в ретросходженні, накупли коньяків і давай святкувати. Десь о 3 20 Міка Котович, згадав що в них в 4 00 поїзд, і понеслись пакування) Ксюсі рюкзак збирали втрьох)). Ех розїхалась команда лишився я сам((. Попрощались зате класно). Ну далі були ше плани сходити якусь трійку але не склалось... далі дорога додому. Розказувати певно не буду так як поведінка наша була не зовсім спортивна)))). Добрались всі успішно. І знову в серце закралось то бажання побувати ще в тих горах. Напевно воно вже там знайшо собі місце і буде жити вічно, чекаючи наступної поїздки... «Я в серці маю те що не вмирає!»