Eigernordwand

Северная Стена Эйгера — Eigernordwand — мечта многих альпинистов на протяжении более, чем полувека. В июне 1950 года французская экспедиция спешным темпом, пытаясь обогнать
муссон, спускалась с Аннапурны. Врач Жак Удо ампутировал Морису Эрцогу
одну фалангу за другой, а покоритель первого восьмитысячника и будущий
национальный герой Франции плакал. Не от боли, а от обиды — он никогда
не сможет пройти Эйгернордвэнд, а ведь он так мечтал об этом! В конце
пятидесятых стоимость проката подзорной трубы в деревне Клейн Шеддег
(Kleine Scheiddeg) выросла в несколько раз: многим хотелось полюбоваться
на тело итальянского альпиниста Стефано Лонжи, которое несколько лет не
могли снять со стены

Генрих Харрер

БЕЛЫЙ ПАУК

Одвічне питання: «Чому ми ходимо в гори?». Скільки раз кожен з нас чув його. Якось мою оповідь про чергову поїздку Святослав Сенчина охарактеризував як: «достойна відповідь на питання: Чому ми ходимо в гори».

Сьогодні в пресі просто кишить статтями про сходження на Еверест, про героїчні поступки людей, що хочуть підкорити Top of the world. А якщо копнути глибше? Що стоїть за цим героїзмом? Кому він потрібен? 200 людей стоїть на сходині Хілларі і чекає своєї черги увійти в якусь, нікому не потрібну, книгу під номером 123456..? Або вервиці напів живих людей, що тягнуться по стежці від підніжжя до вершини? ??? І це все за величезні кошти. А на що перетворився цей ж Еверест за останні роки? На смітник? Люди, що сходили на Еверест, витратили на це понад півсотні тисяч доларів, почнуть вам розказувати про якісь випробування себе, про боротьбу з стихією, але збоку є купа інших вершин, де стихія та сама, де поборотись з собою можна так само. Як казав один мій знайомий: «Треба вийти на Монблан, бо цю гору знають всі, а хто чув про якийсь там …хорн?» Думаю людей тягне на Еверест банально з егоїстичного бажання бути НАЙ НАЙ НАЙ.

Задайте собі це питання: «Чому я ходжу в гори?» Я пробував, і задаю собі його кожен мій виїзд. Відповідь завжди можна придумати, можна пафосно говорити про досягнення, про боротьбу з собою, про неймовірні красоти, про ризик і так далі, але чим більше я задумуюсь, тим більше розумію - відповіді немає. На мою думку, якщо Ви відповіли собі, значить це не для Вас, значить згодом вам це набридне.

Незнаю чому саме ця подорож навіяла на мене ці роздуми, висновки зробить кожен сам.

Субота, вечір… У нас перед сходами, різко загальмувавши, зупинилась чорна Сузукі Гранд Вітара. Це був для нас з Оксаною знак) Кинувши на спину рюкзаки, позакривавши на два тижні всі двері, ми почали пакуватись в авто. Наш екіпаж доповнювався Назаром, Наталею та Юрою Костюкевичем.

Забивши під зав’язку Вітару, ми вирушили в напрямку с. Краківець, щоб покинути на якийсь час нашу неньку Україну. У зв’язку з особистими і сімейними обставинами, наші спортивні плани на цей рік дуже неспортивні, тому поїздку планувати було важко. Скільки ми не думали, скільки не старались уявити собі якийсь відпочинок, крім гір, все марно. Виявляється я ніколи не відпочивав на морі, і взагалі, не уявляю собі іншого відпочинку, окрім перебування в гірських частинах планети. Оксана була солідарна з моїми уявленнями про відпочинок, тому ми вирішили просто по мінімуму спортивно провести нашу відпуску, все-таки в горах. Назар, незважаючи на те що його нічого подібного не стримувало, і він напевно мав купу амбіцій і планів на цей виїзд, погодився з нашою програмою, за що ми йому дуже вдячні!

Отже маячок на нашому GPS чітко вів нас в північну Італію, а саме в альпійський район Доломіти. Альпінізм не обмежується сходженнями, на мою думку, це дещо більше, це ще безліч теоретичних знань, купа літератури, куп дописів відомих людей, тому я думаю кожен альпініст хоч раз чув про Доломіти, а як ні: «Учите матчасть, товарищи!!» Усі відомі альпіністи Європи хоч раз відвідали цей район. Стіни висотою сотні метрів височать над безмежними зеленими лугами, бездонними темними озерами, які вбирають в себе голосні, потужні гірські потоки. І це все розкидано на кілометри навколо. Доломіти досить невисокі гори, тому для початку пригод - це те що треба. Найвища точка району - вершина Marmolada (3343м), - на неї ми і вирішили сходити для розвідки і акліматизації.

Поселились ми в кемпінгу в селищі Canazei. Навколо купу туристів, і всі блага цивілізації. Будучи на Кавказі, або навіть в нас в Карпатах, можна перебувати в горах, і не відчувати впливу навколишнього цивілізованого світу. Це дає можливість повністю відпочити від рутини, і повсякденного побуту. Звісно в цьому є щось таємниче і неймовірне,  так зване єднання з природою. В Альпах цього не існує. Тут цивілізація підступає в притик до вершин. Європейцю важко зрозуміти навіщо з собою треба нести бівак, якщо на всіх схилах вершин є так звані притулки. Там можна заночувати, повечеряти, завдяки лише тільки єврикам. Незнаю правильно це чи ні, з одного боку хочеться бути поруч з цими природніми велетнями, на самоті, без сторонніх посередників, але з іншого - коли бачиш в які купи сміття перетворюються наші ДИКІ гори, то можливо, їхня чиста цивілізація краще…

Отже на гору Мармоладу, веде via ferrata, по класифікації: difficult. Вирішили туди і полізти.

Висота давалась в знаки, задишка, все як в підручнику. І ось через кілька годин переклацувань карабінів, і лазіння по драбинах ми на вершині. Навколо шикарний вигляд на всі Доломіти, грандіозні стіни з вапняка, немов прорізавши землю тягнуться вгору. Чудернацькі форми гір, хребтів. На вершині є той ж притулок, де за єврики можна навіть переночувати. Тут, на висоті понад 3000м лежить сніг. Чуть по скалам і ми наздоганяємо зв’язку поляків, що по-трохи сходять вниз по снігу. Ми, уявляючи себе на лижах, мчимо вниз як навіжені. Ще трішки, - і ми вже внизу.

Під горою велетенська дамба, що утворила тут справжнє гірське озеро. Просто казково після дня ходьби по жарі, окунути ноги в його холодні води. Трошки насолодились тим всім пейзажем, і попрямували готувати вечерю в наш табір. Пізніше ми відвідали їхні скельні райони, сходили два не складні маршрути, класифіковані як 3ка і 4ка. В скельниках і шортах, вони не створили нам жодних проблем. Душа тягнула нас далі, на 5ки, пальці вже почали звикати до породи, ноги стояли надійно, але кожен раз, повторюючи собі що виїзд в нас не спортивний, я заставляв себе відвести погляд від тих велетнів. Пообіцявши, приїхати сюди ще не раз, і як мінімум на десять днів, ми потрохи почали планувати наступну точку призначення.

З наступних планів були такі: Ейгер, в швейцарських Альпах, Матерхорн з італійської сторони, або для кращої аклімухи – якийсь чотирьох тисячник в Італії. Довгі суперечки і вирішування все-таки призвели до рішення – Ейгер. Незнаю як в кого, але в мене ця гора викликає трепет, і якийсь таємничо-містичний настрій. Скільки перечитав я про цю гору, скільки книжок написано, і фільмів знято. Остання проблема Альп, північна стіна цієї вершини є, без перебільшення, музеєм альпінізму. Тут пробували свою вдачу кращі альпіністи світу, кращі з кращих гинули, і знову лізли. Як казав мій товариш: «найважче в парашутному спорті – стрибнути ще раз, після того як твій парашут не відкрився!» Що спонукало людей лізти на вершину, де загинуло стільки людей, фактично лізти на смерть? Визнання? Можливо, Олімпійське золото?  Звання героя нації? Так все це могло бути причиною. Але ж є ще щось, щось більше. Мало ймовірно, що коли на людей сиплять лавини, коли вони моляться над тим, щоб витримав крюк, коли вони замерзають, прибиті до стіни самостраховкою, вони думають про визнання! Щось більше тягне їх в гори, де не ступала нога людини. І де ще можна краще доторкнутись до цього незвіданого відчуття, як не на Ейгері, не там, де під грандіозною 2кілометровою стіною, відбувались справжні прояви героїзму, людської витримки, дружби, віри в інших. Тут наче на театрі життя були показані глядачам, в біноклі, та підзорні труби, жахливі моменти боротьби людини і природи. І жодного разу природа не програла. Ніхто і ніколи не переможе стихію.

З нею потрібно потоваришувати, дати звикнути до себе, прийняти її, і тоді, можливо, вона дозволить побачити тобі свої красоти, дати те, що тобі так потрібно – доторкнутись до сокровенного,- побувати на вершині. Тільки так, з чітким розрахунком, без жодних необдуманих кроків, з абсолютною довірою до напарника, можна вийти нагору, саме вийти, а не покорити чи приборкати. Я рідко задумувався над змістом слова Альпінізм. Саме перебування в Швейцарії наштовхнуло мене на роздуми. Я відмовився від підйому на залізниці до підніжжя Ейгера, спочатку причиною була фінансова складова, але коли ти проходиш під цією грандіозною стіною, свідомість сама вбирає себе все те що тут відбувалось. І страху нема, нема того панічного страху смерті, чи можливості зриву. Є трепет, якесь перехоплення дихання, і цілковитий спокій. Таке враження, що я за один момент пізнав все, що коїлось в душах всіх тих ВЕЛИКИХ людей, які лізли сюди.

 Коли ти стоїш на березі озера, на дні якого каміння, з написами цих людей, подумки читаєш: Андрес Хінтенштойсер, Тоні Курц, Макс Зандельмеєр… Одразу виринають постаті, всіх тих про яких читав, з якими співпереживав на сторінках книжок. Ні, напевно, не тільки визнання і слава керувала ними, принаймі не тільки… А інакше, чому ж тоді я тут, про мене ніхто не дізнається, ніхто не впише нікуди моє ім’я, і не заплатить мені за це??? І чому кожен рік я трачу свої кровно зароблені гроші, навіть не задумуючись? Це те що мені потрібно, те що підтримує в мені життя, і без чого я був б не я. Саме тому я ходжу в гори. Без пафосу, без жодного героїзму, це суто моє, моє, сокровенне, і те що я ділю з сім’єю і горами. Я вважаю, що самореалізація потрібно кожній людині, але я реалізовуюсь в інших сферах, а гори це те, де мені не потрібно щось доказувати, бути кращим, тут я просто можу бути собою.

Отак на мене вплинув Ейгер, ніяких спортивних поривів, ніяких уявлень на нависаючій скали, нічого… просто радість від того, що я тут. І бажання, велике бажання побути тут довше, і спробувати, все-таки, вийти на Гору. 

В плані описів, дуже важко, наш СНДшний брат не дуже часто тут буває, тому інформації мало, а гіди за 1300 фунтів ведуть тебе на вершину, але проконсультувати не хочуть. Тому мало-помалу, трішки там, трішки тут, набрали ми інфи. Значить є такі шляхи: Північна стіна, де все починається від 5б, і влітку дуууже не радять ходити, бо все страшно сипить і валить камінням, в чому ми не раз переконувались, плюс ясно, що для такого сходження, виїзд на 3 дня не підходить. Пд-Сх.стіна та Пд гребінь - дуже дорого, бо туди треба добиратись залізницею, а це коштує 170 євро, є ще класичний маршрут по пн.-сх. гребню (Міттелегі) - це теж дорого, плюс там треба ночувати в платних притулках, ну і купа гідів водить тудою новачків, тому можна попасти в довгий паровоз. Залишається тільки один шлях – західний гребінь. Всі хто там був, не радять туди йти. Дуже важко знайти маршрут, немає логічної лінії, все сипить, купа лежачого каміння, і страхуватись практично неможливо.  Зате на маршрут мало хто ходить, а отже немає «паровозів», нема жодних хатинок. Оцінивши всі «за і проти», а категорують його як трійку, ми вирішили полізти по ньому. Майже обідньою порою ми вирушили з нашого кемпінгу EIGER NORGWAND, що поблизу села Grindelwald, в сторону Kleine Scheidegg. Перепад висот 1000м понад 12 км по горизонталі. За дві годинки ми сиділи під двома відомими з кожної фотографії Ейгера готелями. Вони стали частинкою цієї стіни. Наче в театрі, стіна – екран, готелі – глядацький зал. Далі наш шлях лежить через льодовик Ейгер до західного гребеня. Вилізли подалі від очей туристів, влаштували табір на висоті 3060м.

Наш червоний готель: фьорд нансен Амунсенд, розташувався на вершині 100 метрової стінки. Ще трішки погода дала нам помилуватись краєвидом долини, і окутала в свої ніжні, хмари, наче в обійми.

5:00. Зорі тут здаються величенними. І тільки чорна-чорна стіна навіює легенький страх. Сніданок, екіпірування і вперед. Порода Ейгера - це черепиця, плита на плиті, наче дах австрійського будиночку, і там, де вона стає вертикальна, лізти неможливо. Щоб не загубити дорогу назад, ми зробили прапорці з моєї червоної майки і маркували ними шлях. Наш гребінь водив нас зигзагами, то підводячи до провалу північної стіни, де ми могли бачити сніжні поля, рампу, павука, траверс Богів, і відчувати на собі вітри історії, що проносились цими місцями, і навівали спогади. Стіна пам’ятає. Пам’ятає всіх. Сніжними кулуарами і живими плитами вивів нас гребінь під останній сніжний зліт.

Зранку фірн дуже жорсткий, тому години дві ми рубали на передніх зубах кішок, до вершини. Висота майже в 4000м теж давалась не легко. Та ось перед нами відкрились заворожуючі панорами навколишніх вершин. Куди глянь оком – вершини, вершини, льодовики,  і зелені луги, з реклами шоколаду Мілка. Я мало що пам’ятаю з вершини. З одного боку я бачив це не раз, краєвид що тут, що на Кавказі не дуже різний. Але душу переповнювало якесь відчуття. Воно було завжди, було, не в такій степені, але було. А тут воно заполонило мене всього. І тоді я зрозумів, я роблю те що хочу. І я роблю правильно. І ось про що говорили і Ден Осман, і ряд інших відомих і не дуже людей, ось яку свободу вони мали на увазі. Ось що тягне людей в гори. Ніякі гроші, ніяка слава, ніщо, це стан ейфорії, це залежність. І я переконаний, ніхто, з тих хто був на Евересті чи Монблані, чи Ельбрусі, для самореалізації, для всенародного визнання чи для того, щоб похизуватись між друзями, не відчував подібного.

Спуск відбувався по відміченому шляху, і опівночі ми були вже в нашому кемпінгу. Швейцарія залишилась в історії. А два дня Хорватського моря заспокоїла і душу, і тіло. І сповнені нових звершень, ми поїхали додому.

Я не так давно в альпінізмі, але попав на один переломний момент, я застав останні залишки так званого «душевного» альпінізму, коли 2009 році виїзд «Екстрему» був в Безінгах, це було душевно, кожен вболівав за іншого, ніяких чвар, ні заздрощів, і кожен, незважаючи на свій стан, кидався допомогти, це було щось. Таке враження, що всі тут не просто так. В Європі такого немає, там це вже фінансовий аспект, на цьому заробляють. І в нас, люди почали заробляти більше, і вимагати більше. Альпінізм стає новим, це не погано, це факт. Основне, не загубити любов до гір, і навіть якщо все тепер по іншому, всі ці речі треба залишати внизу. Гори не прощають гонору, егоїзму.

Я згадую свій останній вихід з Святославом Сенчиною. Він був істиним альпіністом. Він любив гори, було купа негараздів, важких моментів, але він ніколи не ображався і ніколи нікого не образив. Він вмів залишити це все внизу. А там, в горах, залишаються тільки друзі, яким ти довіряєш своє життя.

Велика подяка Оксані, яка дала можливість відчути це все, я знаю їй було важко сидіти внизу, вона теж хотіла бути з нами, але витримала.

Назару, за те що інколи нехтував своїми планами і бажаннями, щоб зберегти рівновагу нашої групи_))

Автор Ковальчук Юрій та Ковальчук Оксана