МАНДРІВКА СКОЛІВСЬКИМИ БЕСКИДАМИ В 3,5 МІСЯЦІ

Нарешті сталось, а сталось відразу кілька дуже приємних речей. Найперше – я став батьком, і це дуже відкриває море можливостей і мотивацій. І нарешті ми вирішили познайомити нашу доню з мальовничою красою наших гір.

Отож Оксана готова до реалізації наших задумів, тому почали. Почалось все з ночівель на скелях Довбуша. Намет, вогонь, комарі, до цього всього мала звикнути наша Юстя. Скажу відразу, дитина у нас дуже терпляча і, дякувати Богу, не вередує просто так. Отож бойове хрещення Юстя почала проходити ще в 2 тижні, в міні походах на Чортики. Пізніше ночівлі на Довбушах, і ось, нарешті перші "кроки" в горах.

28-29 2014 червня, ми надумали піти в гори. Вихідні обіцяли бути дощовими, тому все мінялось кожної години. Суботу довелось провести вдома, під вечір поїхали гуляти центром, де випивши пива, прийняли рішення поїхати на неділю в Сколе. 23 00 ми купляємо квитки на Мукачевку. І ось 07 10 29 червня, ми тусуємо в Сколе. В планах сходити на гору Лопата, і вернутись ввечері додому. Невеличкі рюкзаки в мене з Ксю, і слінг в Юсті, точніше Юстя в слінгу. Вирішили спробувати для Юсті слінг з кільцями (який Окса колись найшла на секонді.) Слінг одівається на одне плече, що троха незручно при наявності рюкзака, зате дитина в лежачому положенні, що напевно є найкращою для неї позою.

Відійшли троха від Сколе і в лісочку сіли годувати Юстю. Похід з дитиною варто планувати так, що через кожних дві-три години треба ставати на довготривалий привал. Поївши, Юстя залізла в свій слінг, і ми повалили вгору. Підйом на гору Лопата, досить стрімкий, йде по гарній стежині, в мальовничому лісі. Подекуди стежина виринає на карпатські луги, що тішать різнотрав'ям, чорницями і чудернацькими запахами. То сонце, то хмари, то досить сильний вітер то мілкий дощик супроводжували нас на гору. Через 2,5 години ми були на вершині. Навколо відкрились  чудові краєвиди на Сколівські бескиди. Гарнющий район, у нас під боком. Якось завжди хочеться поїхати подалі, повище, і не помічаєш, що під носом у тебе така краса. На горі Лопата з 6 по 16 липня 1944 року, відбувались бої Українських повстанців на чолі з Василем Андрусяком, з німецькими та угорськими окупантами. Упівці за 10 днів витіснили окупантів з чорного лісу! Величезний хрест, на вершині символізує цю подію.

Кілька фото, і біжимо вниз, там перед останнім підйомом є джерельце, де ми і надумали годувати Юстю, і самим поїсти. Добре шо Юстя почекала, тому ми успішно пообідали, переоділи, погодували, і навели марафет. Ше якигось півтори години і ми внизу, біля річки чекали електричку. Похід вдався, трохи дощик заважав, але ми досить успішно його уникали) так шо все було добре. Перед електрухою мала, троха капризувала, а потім поїла і заснула.

Натхненні першими вдачами, ми вже плануєм похід на наступні вихідні. Там аж три вихідних, день конституції. Вирішили продовжити мандри Львівською областю. Цього разу ми плануєм з Сколе перейти через гору Парашку, в с Корчин. Там заночувати біля водоспаду Гуркало і перейти невіданими стежками в с Ямельниця, там теж ночівля, півдня полазити по скалах і додому.

Отже знову ж таки ранок, електричка і ми в Сколе! Цього разу в нас Майслінг, дитина в вертикальному положенні, загрузка на два плеча, для того хто несе- легше, для дитини, непанятна. Маршрут на Парашку, нам знайомий з зимового походу, але вичитавши, що є ше один, вирішили піти ним. Наш маршрут починається трохи даліі від станції Сколе в бік Львова. Там перед заправкою є цвинтар воїнам УПА. От звідти ми і стартанули. Перейшли колишній гірськолижний спуск і пішли вгору по дорозі. Згодом дорога перетворилась в стежку а стежка, як це часто буває в горах, пропала. Радились, радились, розвідували, вирішили вертатись. Повернулись до гірськолижного спуску і пішли лівіше від нього, стежка теж губилась, але врешті ми вийшли на хорошу дорогу, що й вела на Парашку. Доганяючи групи туристів, зупиняючись на годування, і милуючись довколишніми краєвидами, ми вийшли на гору. О 15 30 ми насолоджувались теплою компанією, канапками для «героїв-батьків» ну і звісно ж нашим сходженням. Гора Парашка також не просто так названа, тут все овіяне легендами. Князь Святослав, син Володимира Великого, мав дати бій своєму брату Святополку. Князь Святослав, відіслав свою дружину – Параску, з частиною війська, переховуватись в горах, поки йшов бій. Коли Святополк переміг, його дружинники наздогнали Параску і відсікли їй голову. Тому і горі дали таку назву. Цікаво побувати в місцях, овіяних легендами, уявити тут тисячі воїнів древньої русі, замки, князів.

Спуск в с Корчин досить крутий, з малою дуже обережно йдеш, тому часу на спуск пішло не мало, довігіща комарів теж не додавали кайфу. І ось мала починає капризувати, на останніх силах, знаходимо потрібну стежку і спускаємось на дорогу. Нарешті поляна, намет. Недалечко від водопаду Гуркало в тихім праліску і поставили намет. Розпалили вогнище, Оксана годувала малу. Цей вечір мав бути особливим) Шашлик і вино, яке несли через цілий хребет, мало по особливому додати колориту. Але Юстя вирішила по-іншому. Після довгих вмовлянь, заколисувань, вона нарешті заснула) І ми гарно посиділи, позгадували минуле, і позасинали з казковим настроєм).

Наступний день, за планом півдня валялись, купались в Гуркалі, і таке інше. Дальше по плану пішли шукати стежки в Ямельницю. Полями, з травами по пояс, ходили ми харились, матюкались і нарешті знайшли ледь помітну стежину, і почвалали. Поки ми блукали, час вперто валив до вечора. А ми на хребті, ні води ні фіга. Ше й стежка то вся заросла травою, то троха  появляється. По карті ми мали зайти в ліс, і там вже якигось кілька кілометрів. Та в лісі взагалі нас чекав сюрприз. Стежка вся повністю зникла в зарослях ожини і всякої фігні. Подерті, злі, і спраглі вирішили звалювати до річки. Вийшли в село Крушельниця, і десь вже годинка 9 стали на ночівлю біля річки Стрий. Тут купа мєсних і не тільки купались в річці. Ми спокійно переночували, потім півдня валялись біля річки і пішли стопити машину в Верхнє Синєвидне. Далі маршрутка і ми дома.
Цікаво, напевно буде читати Юсті, де вона була в свої 3,5 місяці

Тож дитина це ще не привід сидіти вдома і кидати улюблену справу.А

THE BEGINNING

Був звичайний погожий день. Нічого не пророкувало бурі. Правда сонце якось по особливому тепло гріло, і взагалі, і повітрі витало щастя…чи шо… чи може любов…

Перший неприємний момент стався зранку, мама попросила винести виварку борщу на балкон. Хтось набіг на мене і цілий баняк борщу на мені… а я в ТІЙ самій сорочці… і попрати не встигну… Звісно ж без напрягу не обійшлось. Потім понаходило людей в хату… Всі вітають, якось по особливому жмуть руку. А в голові одне: нічого не забути!

Подзвонив друзям, спитав чи зможуть підвезти на авто, сказали шо скоро будуть. Далі в хаті проходив справжній хуєр-буєр! Всі пили, і їли, а я шукав свою краватку, і думав: а може вона мені нафіг треба? І попри це все, в повітрі витало щастя, і важко було його не відчути. Попри всі трафунки, душа раділа, і все тіло підтримувало її якоюсь дикою енергійністю. Сорочку найшов іншу). Не згадаю чи знайшов краватку. Приїхали ще родичі. Мама бігає вся в кіпіші, і пробує навести лад в тому всьому бардаку. Я дуже дивуюсь, щось конче має статись, що ж буде далі. Так під хатою засигналило авто, певно по мене. Бігом! Вроді все готово. Спускаюсь вниз сідаю.

-          «Ну шо готовий?» питає водій

-          «фіг його знає, помічаєш шось сьогодні в повітрі дивне!» відповідаю я

-          «ги ги може ти собі курнув?»

-          «та ні тільки борщ перекинув на себе»

-          Зайшовся від сміху-«не парся, тобі можна»

З тим і рушили. Мене підвезли під дім. Я вийшов, поправив костюм і підійшов до під’їзду. Навколо все було обмотане кусками гілок. Я ще здивувався, де вони у Львові, хвої набрали!  Навколо товпився народ, купа зівак прийшло подивитись … на щось… і таке враження, що я був явно в головних героях цього дійства. А в повітрі і далі витало щастя і любов. І відчуття що цей день особливий, не покидало мене. До мене підійшов Славко.

-          Ну шо пішли?

-          Та пішли!

І ми пішли, пішли під ту браму з хвої! А там стіл, горілка, ковбаса і якісь чуваки! Ну тобто не якісь, я їх знаю але вони там, а ми тут!

-          Ну шо чо прийшли? - Питають вони

-          ЕЕЕЕ – кажу я

-          Давай молоду – каже Славко

-          Бігом – кажу я

-          Ха ха а шо даш за молоду?

-          Еее  - кажу я

-          На пляшку – каже Славко

-          ТА на пляшку – кажу я

-          За пляшку от тобі молода

Вивели якогось страшного трансвестита з лялькою в руках.

-          То не молода- кажу  я

-          Давай іншу

Так ми сперечались, поки не зявилась Оксана! Вона була чудова, красуня, і любов, що витала в повітрі навік оселилась в моєму серці, а щастя стало ще більше) і я полюбив її ше більше ніж до того. Такої дівки не було певно в усьому світі.

                Так шо було далі! Ага ну стіл забрали і ми пішли в хату. Тут нас благословили на довге і радісне життя батьки. В голові все троха мутне, якби усвідомлення приходило по троху. Я вже почав розуміти чому все цього дня сходиться на мені. На мені і на Оксані.

                Потім була розписка з стандартами до німагу, помпезною промовою тьотки, пляшкою шампанського, «гірко» і вигуками гостей. Потім була церква, священик провів тайну одруження, і в цей момент коли він ставить свої руки на наші, дійсно відчуваєш що по тілу проходить ток. Разом приходить усвідомлення того що це все дуже серйозно, і шо тут проходить основне дійство, а не все решту шо було до того і буде після. Саме тут і тепер я відчув і усвідомив що я дійсно готовий до цього кроку, і що я беру на себе величезну відповідальність, причому кажу «Так» я кажу це не тільки перед присутніми людьми але й перед Богом. Дуже емоційний момент.

                Потім все якось раптом відступило і залишилась любов і щастя. Ми разом, навколо всі з того тішуться, і всі напряги  відходять навіть не затримавшись в серці. Дальше ми пішли форкатись. Лєна Красовська робила все дуже професійно, ми взагалі не напрягались ні позуванням ні там якимись заморочками. Ми просто ходили по центру, сиділи в кав’ярнях, бухали шампанське, яке десь взяв Славко. Насолоджувались одне одним, а все це виявляється вдало знимкувала Лєна!

                Потім наші дружки побачили Вірастюка. Кинулись до нього пофоткатись, а він сказав: «Я вам шо статутя, чи мавпочка»! чи шось таке, і пішов собі. Далі була забава.

                Забава була гучна і до раня, з битими стаканами, викраданням молодої, і всякими штуками.

Міліонами «Гірко», бажань добра і щастя і всяких таких штук. Музиканти дуже добре виконували свою роботу, і все це підсилювалось загальною енергетикою радості. Всі дуріли, раділи, вопшєм кожен робив шо хотів. А потім стандартні збори залишиних недоїдків і недопитків з столів, солодкий присмак минулого бенкету на язику.

Машина, ніч, гальмуєм біля нашої (тоді ше недобудованої) хати, навколо болото, все перерито. Я беру Оксану на руки і валю в шлюбних мештах через то все болото до хати.

Ніч. Рахування бабла. І ранок, Перший ранок в новій ролі. Ролі чоловіка і дружини. І вся та любові і та радість яку в повітрі бачили ми минулого дня, оселилась  в наших серцях. І ми ділимось нею один з одним до тепер, і воно все від того ділення тільки множиться, отака от дивна арифметика кохання. І правда, правда що спільне життя це величезне випробування, і дійсно є дуже багато проблем і негараздів, ви уявіть як двом, зовсім різним людям вживатись в одному домі, вирішувати одні проблеми. Звичайно що все це вимагає неабиякого терпіння, поступливості нервів і всякого такого. І єдине, єдине що може врівноважити той весь напряг, - це любов! Любов вирівнює все і згладжує. Це слово важко описати, чи дати йому визначення, це дійсно і пристрасть, і захоплення, і взаємоповага, і пошана, і бажання завжди бути поруч, альтруїзм, і все це в купі, і все по різно, все це Любов. Вона платонічна, вона і пристрасна до запаморочення мізків, це все вона.

Мені не йдуть до тепер з голови слова священика: якщо ви образились одне на одного, або маєте якесь зло, помоліться Богові і попросіть здоров’я і добра для своєї половинки, і все пройде. І дійсно я так роблю, і всім раджу. Це дуже помічне.

Дякую всім нашим гостям за організацію і участь в нашому святі. Особливо Дівчатам за прикрашення залу, всім друзям за зняте відео і подаровані нам приємні моменти, Ми всіх Вас дуже любимо! І Памятаємо. Шкода що життя троха по своєму розставляє пріоритети, і ми вже не так часто збираємось і бачимось. Але ви всі в нашому серці і всіх вас ми дуже любимо.

ПЕРША ВЕЛОМАНДРІВКА ВТРЬОХ

  Вже давно було бажання поїхати кудись на велосипедах з малою, велокрісло вже є, невеличкі радіальні поїздки поблизу дому вже були, так шо все якби назрівало.

   По домашніх обставинах, нам треба було бути в Дрогобичі, тому і виникла ідея поїздити десь в околицях. 

  Отже, елеткруха до Верхнього Синевидного, там вигрузка і пакування по велосипедах. Як завжди все робилось поспіхом, тому багажник я успішно зняв з старої "України" (тої шо велік) троха доробив болгаркою і зварювальним апаратом, сумки теж були куплені за кращих часів, на секонді тому про їх розмір я дізнався тільки коли почав пакувати). З рештою все було запаковене, Юстя заняла своє почесне місце і ми поїхали в Ямельницю, місце нашої першої ночівлі. Дуже незвично, коли вєлік нагружений так, задом носить, троха страшно було їхати по трасі. Але з часом звикаєш і все пішло.

Десь за годинки дві ми були на місці ночівлі. Юстя показала себе як справжня туристка, тішилась красотами, довкола, з чудовими вигуками "УУУУУ" або "адя дя ммм"

 Правда все ще було попереду. Коли до місця ночівлі залишалось якигось метрів 500, Юстя захотіла спати, і тут ми зрозуміли, що велокрісло для такого дійства аж ніяк не підходить. Тих 500м то фігня, понесли на руках, але впереді ше ого го скільки таких моментів, тре було шось думати.
  В Ямельниці, як завжди красота, навколо все зелено і буйно, сонце, річка, ех... Дивно, правда, що небуло нікого. Тож ми розвели вогонь, спекли шашлик. Юстя просто була невгамовна, їй срочно треба було дізнатись 

 чому та травичка виросла так, а той жучок повзає тільки там, ну і ше багато, багато цікавого довкола. Потім вона довго вчилась їсти ложкою, сама, цим самим розносячи кашу по всій поляні.

Зранку, поснідавши, ми вирушили в с Ямельниця. Дивно я був тут сотню раз, і ніразу не був в самому селі. А воно просто неймовірне. Зараз дуже важко знайти настільки автентичне місце. Тут нема жодної цегляної хати. Невеличке село, яке впирається в гірський хребет, в найвищій точці розташована церква. Тут ви не побачити купи машин біля неї, бо їх в селі не багато, причому найкрутіша - жигулі. Ми попали сюди в неділю, плюс це Зелені Свята, Тож всі як один у вишиванках. Вишиванки всі напевно ручної роботи, бо виглядають дуже цікаво, і кожна по іншому. Навколо самого села з гущі хвойних лісів, визирають велитні-скелі, наче пастухи безмежних лісів. Скелі просто містичних форм. Чудова погода тільки додавала кайфу від побаченого. Всім раджу там побувати. Єдиний мінус - треба дертись на хребет, а з таким груженим вєліком, то хіба пхати). місцями трошки підїжджали, місцями пхали, так ми вирулили на хребет, тут розташована величезна вишка Київстару, вроді Ю.Броніч причетний до її встановлення.

Юстя місцями, заколисувалась їздою, і дрімала, тому ми срочно сконструювали з спалькика і фліса їй умовну подушку. Це обов'язково треба передбачити, і пошити якусь подушку, або шо, щоб дитина могла кудись поставити голову, так як велокрісло має вертикальну спинку. Далі нас чекав спуск до Фортеці в Уричі. Але почався дощ. болотяний спуск перетворився в кашу, яка швиденько перетворила наші велосипеди і ноги в товщу глини. спускатись було дуже важко. Великим плюсом було те, що Окса додумалась взяти дощовик від візка, він врятував Юстю і вона почувалась просто шикарно!

  Урич, це теж дуже цікаве місце. тут теж є величезні скали, дуже схожі на Довбуші, правда тут вони обнесені парканом і за відвідини беруть гроші, правда якшо спускатись з гір, як ми, то оминаєш вхідну браму. Колись тут була фортеця, є збережені всі дані по тому як вона виглядала. Шкода що не відновили, але зате поробили доріжки, по якимх можна піднятись і подивитись на фото як все було. Внушаюче місце, Фортеця так і не була взята за своє існування. Тут проходили шляхи торгівлі солі, тому фортеця виконувала місце ще й митниці.
  То ж пересидівси дощ, перекусивши і підсушившись, ми поїхали в Східницю.

Після Шалного спуску по болоті, в мене повністю полетіли гальма, тому до Східниці я гальмував просто ногою. Так як час був пізній, а доїхати треба було за Східницю, часу ремонтуватись дуже не було.
  Східниця теж класне місце, тут правда все вже по курортному, величезні готелі, ідеальний асфальт, ну і тротуари з бруківки). Коло бюветів з легендарною водою черги, заробляли, ну все по галицькому))). трохи попили водички і погнали далі. Місце під ночівлю в СХідниці шукати важко, бо все обгороджено і забудовано, тому найшли місцинку аж під Бориславом, недалечко від нафтової вишки.

Ночівля хоч і на скоро руку, але було досить гарно, в лісочку, навечерялись і полягали). Зранку вже невеличкий шмат дороги, до Дрогобича, кілометрів 15 по трасі і ми на місці, по дорозі ще подарували чуваку запасну камеру, бо пробив в дорозі. Погостювали у Окси тата, і вечерком на електрусі додому. Гарна вийшла подорож, багато чого треба доробити, але в принципі готові до таких подорожей.
  Дякуєм Юсті що то все терпіла, тим більше в день дитини))) ну і ясно шо величезне дякую моїй половинці що підтримує а в більшості випадків і сама планує такі всякі штуки!!!