Знайомство (літо 2009)

Кавказ. Уява малює засніжені вершини, крутезні карнізи, мегатони снігу і дві крапки, звязані шнурком, які лізуть, наплювавши, на здавалось б очевидну безпеку... в голові крутиться «идут лавина одна за одной». Ех романтика... ХОЧУ НА КАВКАЗ!!! Гм так шо може бути простіше? Вперед в альпіністи))). Напевно у всіх воно якось так і починалось))). В 2008 мені вже пощастило побувати там, і хоть чуть-чуть відчути на собі ту магічну привабливість кавказьких гір. Якшо вже раз відчув її, то мабуть до кінця життя будеш полонений. Ну що ж, за всяких нецікавих обставин я знову в новачках), ну і класно головне гори, а хто ти там не має значення «В гори лезим не за славой в гори лезим за значком». Банда новачків цього року зачотна, всі настроєні на великі звершення, так шо все чудово. Ми вже як то кажуть не повністю «зелені» пройшли «Рим і Крим»))). Їдемо в Безінгі, розповіді Броніча про цей район просто розбивають вщент всю терплячість, і останні тижні очікування просто нестерпні. «Ну холєра всьо нарешті їду» на пероні купа друзів, всі провожають, Христя навіть поїзд відпускати не захотілаJ. Речі запаковані, ми теж, «Ту-Ту», «Марш словянки» і ми в дорозі. Дорога... шо тут казати, скажу тільки фразу: «ну шо давай знайомитись? я Льоша Болєцкий, я Юра Ковальчук, за знайомство?» далі включилась машина часу і ми в КиєвіJ. День на Дніпрі, і знову дорога: Київі-Кисловодськ. Льоша не розгубився, 80 літрів пива в потяг, вмикаємо вже вивчину нами машину часу: «за вікном лишився родіни кордон». «Расия! От Волги и до Енисея». Пятигорськ, ми катапультуємось через вікно, яке по дорозі паламаліJ. Далі автобус і ми на території АУСБ «Безинги». Прямо по курсу засніжений кавалок Безінгійської стіни, незрівнянна Гестола, зліва Улуауз, ех хочу тут жити! Намети розкладені і почались будні альпіністаJ. Табору 50 років, в честь цього фестиваль, змагання. Всім учасникам дають значки. Ну шо давай всі на змагання, Болдерінг, ех Львів’ян всюди купа)

Наша Ксюха взяла друге місце МАЛАДЄЦ! Броніч перший в льодолазінню МАЛАДЄЦ, Наші перші в ретросходженні і треті в фоторепортажі, нє ну хіба ми не чемпіони? :-). Все це класно але ж хочеться вже в гори, «и сердце готово к вершыне бежать из груди». Дякуючи інструкторам мені дозволено піти на першу гору з розрядниками ех мене аж розриває від радості і гордості) головне тепер шоб взяли і далі). Вихід, Льодові заняття. Лід, гори ех.... Перша наша вершина Архімед по 2б. Вихід з хижини Укю Кош тут ночуєм. Незнаю напевно в мене в крові якесь таке життя: хатинка в горах, поруч люди яким без всяких ввагань довіряєш своє життя, шум пальника, запах зажарки «Кабанівське сало», що недає спокою голодному шлунку... Просто уявити не можу як може бути по іншому. Маршрут прочитаний, «пройдений очима». Довго не могли зрозуміти де «наклонная терасса» але після довгих обговорень, суперечок і порад сусідів, вроді все ясно СПАТИ! 4 00 «Пік-Пік» пора вставати, перекус і вперед. Світло ліхтарика витягує з суцільної темряви шматочки скал, сипухи, і непомітної стежини, чи то «баранячих стежинок» по якій ми піднімаємось на гребінь. Піднялись, передих і знову вперед, нам треба знайти «кулуар, уходящий в 3 переулок». Нє ну хто так пише!!! Сонечко встає, ми проходимо сніжник. Погода не дуже: хмарно, туман, холодно... Звязок... «Андреєнко на зв’язку». Підйом на гребінь. По ньому, і тут починається лазання. Душа кричикь: «придурок не лізь туда дивись які зброси по боках» Впертість каже: «Закрий рот! Давай впірйод, ні кроку назад!» Впертість перемогла) і пішло поїхало: «Ксюха страховка? Готова!». Вилазим перед нами відоме «Яйце Архімеда» кажуть, якщо чоловік посидить на ньому то в нього добавиться чоловіча сила J. Ну всьо тримайтесь дівки!!! Перекус, палець ніяк не може злізти з гашетки фотіка, цик-цик, довкола крізь хмари проглядаються шикарні краєвиди. Зв’язок. І знову вперед до вершини. Перехід по гребню, який стає все гостріший і гостріший, ніде нічо не покладеш, - все живе, зате є вбидий гак. В голові думка: якшо я зараз сяду на той гребінь нафіг мені та сила чоловічаJ. Обійшлось. Ось вона Вершина. ПЕРША ВЕРШИНА!!!

Хмарно, іноді вітер розриває занавіс з хмар і дозволяє насолодитись краєвидом. Навіть цигарка куриться якось не так як внизу, хочеться кричати, співати, голова йде обертом від розуміння шо ти на ВЕРШИНІ. Перекус. Вниз. Спуск по 3а два дюльфера з так званого «телевізора» на льодовик тут досить круто і зразу під нами бергшрунд, станція на льодобурах, одягаєм кішки, ше один дюльфер через берш, і далі по льодовику вниз, звязались і вперед в три такти. Чим далі тим більше починаєш вірити кішкам і льоду, перестрибуєш тріщинки і шпандьориш вниз на повній швидкості. «Ксюха та ну нафіг ті три такти давай глісером? Давай!». На дупи бац і вниз... Крики захоплення і повні труси снігу: ми внизу.

 Біжимо бігом до нашого Укю Кош, тут ночівля, зранку забираєм всі речі і назад на підхід на наступну гору. Це в нас вже трійка на Малий Урал. Намет вирішили поставили дальше від Теплого Кута, під початком маршруту. Погода знову не дуже, Тільки інколи дозволяє нам подивитись на маршрут. Підйом по сніжнику (або льоду) через Бершрунд на гребінь між Думалою і Уралом, підхід по гребню до вершинної башні і по скелях на вершину. Нас попереджували що на скалах є ключик і тре буде попаритись. Ну все вечеря, теплий спальник. 4 00 «пік-пік». Легенький сніжок, туман, але все терпимо, збираємось і вперед. Йду перший, Сніжок все класно де-не-де участки льоду, на передніх зубах йдеться «за милу душу» Світає. Берш. Організовуєм страховку, перелазим і знову вперед. Ось і гребінь зліва Думала. Нам праворуч, тут відкривається вікно на Дих Тау «Мама дарагая!!» Офігіваю тихенько від того всього...фотік... ех не встиг. Проходим трохи по гребню: два намети. Мішаня кричить: «ПАЛАТКИ КОСТІКА» (Довго ше після цього згадував Костік як його розбудила ця фраза:-)). Розбудили, потринділи, і вперед. Підходимо під скальну вершинку Малого Уралу. Так тут ключ «Мішаня давай перший». «Ну як? Та лізеться ну напряжно троха але гуд» окі! Ось всі вже на першій станції, ну ключ... «не такий страшний танк як його пяний екіпаж». Другий шнурок, третій і вершина. Підлізаю під вершинку праворуч Урал. Ех красавєц, вже в думках дерусь туди!. Опускаю погляд... вигук подиву... «ЩО ЦЕ? ПАЦАНИ ВИ БАЧИТЕ?» бачу свою тінь а навкого кольоровий ореол фантастика просто капєц!. Вершинка, посиділи, записку змінили і вниз, дюльфера на сніжник, і по шляху підйому. Ось і намети, Мішці шота зле, тре вниз. Ось і Теплий Кут, всі наші... «З горою Вас!!! Ось вам чайок». Дякуєм пєм чай, ділимось враженнями, а їх стільки шо можна говорити цілий день. Так тут два варіанти: лишатись з усіма в Теплому куті, або валити вниз в Безінгі, в нас день відпочинку, ми свої гори сходили))). Ну що ж попили чайку, це звісно ж класно але ХОЧЕМ ПИВА З ХІЧІНАМИ... ХОЧЕМ В ДУШ... короче вирішили вниз, вниз не йдеться – біжиться. Ось перед нами виринув наш рідний табір.

Якийсь малий кавалок часу і ми вже в домашньому таборі). Душ, пиво, хічіни у Тоні... ех, спогади під пиво якось навівають романтику, таку втрачену для бурхливого сьогодення. Приємна втома після сходжень, трішки затуманений розум від пива, здається стан повної гармонії). Трішки потринділи і в люлю. Наступного дня спустився Костя з своєю групою, в базовому таборі вже нас побільшало. Але тут знову якась нестиковка, на звязок не вийшов Броніч (вони з Святославом Володимировичем повели новачків на Архімед по 2б). Чекаємо до наступного звязку... Повернулись ше двоє новачків Талана, Роман і Начальнік, відпочиваєм далі) пішли «опробувати» ше один бар «Дих-Тау» КАРАОКЕ яй яй яй то чого бракувало) посиділи, навели контакт з місцевими милувались їхніми танцями... і знову в люлю... Броніча на звязку не було, і в Теплий кут не повернувся... Починаються переживання. Зранку нарешті на звязку Теплий Кут: «авайте всі сюди, в нас ЧП Броніч спустився о 6 00 ранку!!!, треба акю є травми».  У всіх легкий шок, бігом берем все необхідне і біжимо в Теплий Кут. Прийшли, виявляється Святослав Володимирович досить серйозно пошкодив ногу, напевне інший хтось б здався, але наш Сніжний Барс, завдяки своїй  мужність альпініста і величезному досвіду, зміг йти сам. До тепер дивуюсь мужності нашого головного тренера. Ми просто прогулялись в Теплий Кут і назад, дякуючи Богу що все так обійшлось. Ось всі в таборі, давай смажити дируни... Оце був день, всі готують, готуючи співають, підняли стяг, під «Ще не вмерла»... Ех напевно це був один з кращих відпочинкових днів)... Ну але пора і в гори, плани ламались один за другим, і ось вирішилась наша подальша доля... Йдемо на Гестолу тьома групами. Наша, група Навроцьких і Масютіних, і група Броніча (вони приймали участь в змаганнях Ретро сходжень). Цілий день ми могли спостерігати як наші ретрівці підганяли вібрами, докручували підошви, різали карімати і т. д.  І ось нарешті ми знову в дорогу «Коли у путь коли у путь...». Довгий підхід по Безенгійському льодовику до ночівель на «Чорній сипусі». Першими пішли ретрівці, одях з брезенту, і сірі плащі робили їх просто невидимками на фоні сірого каміння. В цьому одягу вони були дуже схожі на хоббітів з роману «Володар кілець»

      Ось ми і всью дорогу придумували всякі історії з цього фільму і давали імена всім учасникам виїзду))). Певно ці смішні історії, і допомогли скоротити нудну, дощову дорогу до ночівель. Нарешті прийшли, намет, вечеря... спати... Зранку встаєм погода нікудишня, сніг, туман... чекаєм. Ретрівці вирішили йти аж о 10 00. Трохи пізно, ми вирішуєм лишатись ше на день і виходити завтра. Цілий день їмо, дурієм: показуха, мафія, насолоджуємось краєвидами, супроводжуємо очима наших друзів, коли хмари дозволяють їх побачити. Кажуть головне в альпінізмі пройти очима маршрут, ми за той день пройшли його разів з                сто... Ввечері звязок. Броніч вийшов під 4310 і стали на ночівлю. Кажуть все нормально, сніг був дуже важкий, лід, а в їхньому спорядженні це дуже важко, тому йшли помало. На питання: «шо робите далі?» відповідь Броніча: «Ми рубім ступені ні шагу назад» надала якоїсь нової моральної сили)). Знову ніч, 5 00 підйом, погодка ідеальна, морозець, небо в зірках, одягаємся, їмо і веред... Серце починає битись частіше... 4А, Гестола ех тільки б все вийшло... Лід, сніг, звязались і пішли, рухаємся швидко, все підмерзло йдеться весело... почався підйом, сніг ідеальний сходинки рубаються за милу душу. Пару годин і ми вже на місці ночівлі Ретрівців, їх звісно ж вже нема, пєм чайок і тут я чую якісь голоси на скельній башні 4310, придивляємся, наші!!! Сьогодні День Народження Сергія Талана, ну ми давай йому співати Happy Birthday так шо чуть лавини не зірвали))) ех любимо ми нашого Талана))). Далі по крутому льодовому взльоті вийшли на скельну ділянку три шнурки і ми на 4310. Змінили записку, і вперед далі по гребню. Наступна зупинка на мульді між 4310 і ше якоюсь безімянною вершинкою перед Гестолою. Тут вже стоїть намет ретрівців) самі вони пішли на вершину. Поставили хату, їмо, слухаєм звязок, Броніч вже на вершині і падає вниз, ну ми думаєм години 2-3 будуть йти, тай лягли дрихнути, тут чуєм крик: «ЧАЙ!!!!!», давай бігом воду топити, чай готувати, короче зайшли ми всі в один наметі, і давай вітати Талана. День народження на 4200 з усім шо треба, після вершини, ех... мрія))). Такої веселої тусні в нас не було певно за цілий виїзд, Бронічове радейко рубало: «Он уєхал проч на ночной електрічке» а ми сиділи в палатці і курили «Тройку», запиваючи спиртом і важко проглядали обличчя один одного крізь сигаретний димок))). РМАНТІКА))). Вечір – зачотний, ранок – непідйомний, пити хотів страшно, а сніг так замерз шо з льодорубом тре було йти на добування. Ну нічо, поїли, Броніч і Ко вниз, а ми на Гестолу. Яй яй яй як важко було йти після того святкування, але до першого підйому, всьо пройшло. А навкого казка, праворуч зелена, лагідна Грузія, згадуються рідні Карпати, романтика нічного вогнища, зелень Чорногори, кам’яні розсипи Горган... Ліворуч Сніжно-льодовий, суворий Кавказ... Попереду вся Безінгійська стіна, позаду велетень Ельбрус і красуня Ушба, під тобою море хмар і тільки найвищі виршини виступають з них, і ти над хмарами. Описати той стан словами напевно неможливо. І який би там в тебе стан не був ти все це зразу забуваєш і занурюєшся з головою в той чарівний, здавалось б не реальний світ. Висота дає про себе знати, кожен крок дається важко, збивається дихалка, кисню бракує... Але наші «зв’язки» на то мало зважають, і лізуть вгору. Ось вже перед нами передвершинний льодово-сніжний взліт, кішки в лід, крок за кроком, карніз, і.... Ось вона... ВЕРШИНА.... «Весь мир на ладоне ты щастлив и нем, и только немного завидуешь тем, другим у которых вершина еще впереди». Більше я незнаю слів які можуть описати ті відчуття.... Коли трохи попустило, випили чайку, змінили записку Броніча, і вниз... По дорозі зустріли групу суддів, які теж піднімались на Гестолу. Табір... Повалялись, сонце тут так припікало що небуло куди дітись... Зібрали табір і вниз... Сніг розкис під сонцем і йти по ньому стало не легко... підійшли під Ляльвер, вийшли на сніжник, сніг провалюється по пояс, топтати просто вбиває.... міняємся по черзі і нарешті виходим на Ляльвер... перекус, і вниз по якійсь 2б, йдем по гребню, виходим до спуску, є петлі дюльферні, перший пішов, я за ним, вийшов на весь шнурок, шукаю наступну станцію, а сипить страшно, по маршруту все живе, бачу петлю, тре спуститись мертів 15 вниз, по полках, є САМОСТРАХ!!! Другий дюльфер, двоє вниз на наступну станцію, ми з Ксю чекаєм Мішків. І тут ми зрозуміли як добре зробили шо двоє пішло нижче, наша станція: - невеликий камяний виступ, який може сховати за собою не більше двох чоловік, за нього кинута петля. Коли Мішки здьоргували шнурок, заодно здьорнули і камінчики, і тут почалось, ми з Ксю за одним каменем, втиснулись в камінь і одне в одного як тільки могли, а над нами, і побоках каміння літало як дощ... Нарешті все заспокоїлось і всі поїхали вниз. Ось нарешті сніжник, тут вже пішком вниз і до Чорних сипух. Нарешті намет, їда))) посиділи і спати) зранку ДОДОМУ В БЕЗІНГІ)))). Дорога назад легша, йдеш додому, думали правда шо День народження Талана відсвяткували в таборі без нас, але сюрприз був попереду. На Баран-коші покупались в тепленькому озерці. В таборі нас зустріли просто суперово, їда, чай, радісні вітання))) Навроцьким окрема подяка)))). Виявляється ЧЕКАЛИ НАС І НЕ СВЯТКУВАЛИ, а вечером гулянка була наславу, торт, свічки, все як має бути, сиділи до раня))) співали... ех... Далі якийсь мор напав на нашу команду, напевно добила ще новина про те що запорізька група туристів впали з Місіс Тау, декому тре було додому, і почались плани про виїзди... А хотілось б ше в гори... Короче вирішилось все таким чином, Ксю і Мішка Чернецький (в нього зуб розболівся) відпочивають в таборі, новачки йдуть на останню їхню гору в цьому виїзді – П. Курсантів, ну і вирішую йти з ними, Мішка Котович теж з нами до ночівель, хочеться погуляти. Знову вихід, перед нами група Талана, даєм їх фору, пємо їхній чайок, і гріємся). Нарешті вийшли... Підйом по льодовику, простенький, йдемо без страховки. Підійшли під скельну ділянку. Маршрут короткий, зате трохи технічний в плані лазіння. Йдемо двома звязками: Я, Коля, Гриць, і Костя, Назар, Віка. Лізу перший, перший шнурок ключовий, по тріщинці вгору. Станція, і далі по маршруту. Сьогодні в Колі днюха, він перший на вершнині) посиділи, поїли і вниз, до вечора були вже в Безінгах. Сьогодні купа святкувань: Новачки закрили 3-й розряд, в Колі днюха, відділення Броніча отримало медалі за 1-ше місце в ретросходженні, накупли коньяків і давай святкувати. Десь о 3 20 Міка Котович, згадав що в них в 4 00 поїзд, і понеслись пакування) Ксюсі рюкзак збирали втрьох)). Ех розїхалась команда лишився я сам((. Попрощались зате класно). Ну далі були ше плани сходити якусь трійку але не склалось... далі дорога додому. Розказувати певно не буду так як поведінка наша була не зовсім спортивна)))). Добрались всі успішно. І знову в серце закралось то бажання побувати ще в тих горах. Напевно воно вже там знайшо собі місце і буде жити вічно, чекаючи наступної поїздки... «Я в серці маю те що не вмирає!»