До Знайомства

Отак інколи сидиш в компанії друзів, за келихом чи то кухлем холодного пивка, а може за горнятком горячого чаю, чи можливо феліжанкою кави. І розмови, самі по собі відносять нас в минуле. Сипляться запитання: а коли перший раз?, а як надумав?. І мимоволі починаєш занурюватись у спогади... А спогади вони завжди хороші, навіть якщо були одні негаразди, в пам’яті залишаються тільки приємні моменти. Нащо пам’ятати про погане? Ось і нещодавно, вже в котрий раз, згадуючи і розповідаючи друзям історію свого першого виїзду в Великі Гори занурююсь в минуле. Здається не таке вже й минуле всього кілька років минуло, але життя вирує, і по троху деталі вилітають з пам’яті. От і вирішив записати то всьо на папір, - най буде!!!

Вже важко згадати коли я закохався в гори. Напевне виною в тій любови є змішана гуцульська і лемківська кров. Дитинтсво пройшло в горах Косівщини. От і переселившись до славного Львова, не знайшов я спокою в бетонному мареві цивилізації, тому при будь-якій нагоді старався їздити в Карпати. Та по трохи, спочатку літом, потім по троху перейшов на зимові походи. По троху з’являлась снаряга, і хотілось більшого і більшого.

Думки вже переносили мене на вічнозасніжені схили гір Кавказу. Певно як і в кожного не досвідченого в таких справах, Кавказ обмежувався вім відомим Ельбрусом, а слово «альпінізм» було, хоча і крутим до «мозга костей», але все ж пустим звуком. Почали шукати в неті можливості виїзду на Ельбрус. Багато комерційних пропозицій, збирай грошики і вперед. Так як грошків не дуже було та вся затія по трохи відтягувалась

Якось йли ми взимку на Піп Іван Чорногірський, зупинились на ночівлю в колибі під Смотричем. Тут зустріли туристів з Надвірної. І якось так з ними розговорились, виявляється вони теж планують сходити на Ельбрус, за старшого в них був такий собі молодий інтузіаст Володимир. Ми відразу підписались на таку затію. Вова розказав шо він домовиться з інструктором, ми будемо не самі і всякі штуки.

І полетіли приготування. Вова кожен день скидав на почту списки потрібних речей. Я гуглив, і відкривав для себе купу нових слів, таких як: бесідка, динаміка, статика, закладки, френди, скальні молотки, гаки, льодобури, і т. д. Душу переймала якась радість, всетаки ми почали таку грандіозну вилазку!!!

Отже в нас назбиралась ціла купа всяких модних, дорогих штук, і важко було додуматись шо з тим всім робити). Ясно шо більшість ми позичали, або заміняли дешевшеми аналогами). Нарешті Вова написав нам фінального листа. Все планувалось трохи по іншому ніж ми собі уявляли. Нас назбиралось 11 чоловік. Я, мої друзі, - Сергій, Андрій, Ромко, п’ятеро надвірнян, з яких був і Василь, долучились також до нас Петро Іванович (рятівник) та Руслан з Косівщини. Їхали ми в район Архиз там проводили збори альпіністи з Запоріжжя. Ми  мали взяти участь в їхньому зборі і познайомитись з азами альпінізму, в чому нам мали допомогти інструктора, а тоді вже підем на Ельбрус. З інструкторами ситуація була така: на нашу банду тре було 2 інструктори, один: Завалко В, призидент Франківської ФАІС, він їхав разом з нами. Другим мав бути один з інструкторів запоріжжців. Домовленість за все взяв на себе той ж Вова. Найбільше нашу банду цікавила проблєма харчування. Коли йдеш в Карпати на 5-7 днів вже треба все зважувати. Щоб і нести не дуже напряжно і їсти було шо. А тут МІСЯЦЬ часу в кращому випадку. Вова запевнив, що вони з інстуркторами все напишуть, списки будуть і всьо таке).

І ось він потяг Львів-Київ, а там і Київ-Кисловодськ. Їдеш, а серце вже не може битись спокійно. Думки недають спати, розповіді Василя Завалка теж бурлять душу і спокій. Тільки тут ми дізнаємось, що їдемо закривати, якийсь незрозумілий для нас, «третій розряд». Як виявляється ми новачки-альпіністи, які мають здобути на Кавказі звання «Альпініста України», а після і «третій розряд». А наш омріяний Ельбрус то так вже на закуску. Уява зразу намалювала крутезні снігові карнізи, нависаючі зализані скали, якусь ненадійну страховку, і ти висиш на тих тоненькиш шнурках, прив’язаний якимсь буліньом, в надії на спасіння. Нє нє нє ми не того хотіли!!! Ми хочемо на Ельбрус, нашо нам ті всі розряди!!! В кожного в думках, певно, були такі думки. Ну але ж ми мужики, то шо ж будемо нити? Нє вже раз впряглись, то будемо тягнути того воза до кінця. Хоча розомви між собою такі всякі були неодноразово).

Прибули ми в П’ятигорськ, найняли газельку, заїхали на базар. Я як побачив список харчів, мало не зомлів:

- Макарони (3 вида ___кг)

- Каші (2 вида ___ кг)

І так далі. А де мясо? А де всьо розписано? Ми в Карпати краще готувались... Далась взнаки повна відсутність досвіду!!!

Ну ось ми в селещі Архиз. Значить треба наступне: стати на облік на місцевій почті, зарєструватись в МНС. Так сьодні неділя, почта працюватиме аж в вівторок. Гмм, що ж прийдеться чекати. Розбили намети в лічоку, неподалік села, по дорозі в базовий табір. Краса, ми просто в захваті, довкола розкинулись широкоплечі веришни, вкриті вічними снігами. Висота, чистота повітря, затуманила розум... Хочеться жити тут вічно... Тут вже практично відсутня цивілізація, села практично невидно, тільки ліс, гори і трави. Навіть уявити було важко наскільки тут красиво. На Кавказ треба поїхати навіть не ходячи в гори. Просто відчути енергетику тої величі, побачити наскільки масштабною є велич природи. Трохи відійшовши від першого шоку, облаштувавши наш табір, ми пішли погуляти селом, заглянути до МНСників, розпитати де зараз Запоріжські збори. Вони мали б повідомити про наш приїзд.

Селище справило неприємне враження, всюди брудно, якось навалено всього, і купа всяких столів з сувенірами. Наші карпатські набато гарніші). Знайшли місцевого Начспаса, зайшли до нього в гості. Він запросив нас до себе в радіо рубку. Кожних дві години звязок з табором і групами на вершинах. Рубка вся обклеяна картами району, описами маршрутів. Ми то все попереписували, пофотографували. Прийшов час зв’язку. Ми як заворожені, з відкритими ротами, слухали ці магічні слова:

-          Земля один землі два, відайте!

-          Земля два прийом

-          Як там у Вас? Хто на виході?

-          Дві групи пішли прийом

-          Земля один Групі один прийом

І так далі, для нас це було шось неймовірне, уявляєш зразу і групу один яка десь висого рубається на вершину, і базовий табір, згадуються всі фільми, все шо колись бачив. І головне хочеться, хочеться побути частиною цього всього, шоб і самому кричати в рацію, шоб і самому бути на маршруті...

Начспас сказав шо запоріжці вже пройшли два дян тому, а про нас нічо не казали, і він дупля не вяжи хто ми і шо ми. Знову в нас фігова організація. Зате неоціненний досвід).

Ну шо прийдеться чекати, а там видно буде. Повернулись в табір, тут знову забуваєш про всі негаразди і насолоджуєшся навколишнім світом. Ех краса... Хтось відпочивав, хтось гуляв, хтось купався. З села повернуся Вова і каже шо домовився з чуваками, які за якусь там плату довезуть нас до Базового Табору, а там в вівторок, хтось один спуститься і зробить всім пропкуска і реєстрацію, шоб ми тут даром не сиділи внизу. Ясно шо всі хочуть вгору. Долучитись до крутих чуваків альпіністів. Шось там рішали, рішали, шукали дешевші варіанти, і ось ми вже сидимо в ГАЗ – 66, завалені рюкзаками, і валимо вгору по грунтовій дорозі.

Зупинка!

-          Всьо вылезайте, дальше делай что хош

-          Еее ти шо мужик? Яке вилізай, а де наш Базовий Табір?

-          Еее дальше погранзастава, там сидит погранец, дальше не поеду.

І всьо... Приїхали... розбили в лісочку ше один табір. Тут ше краща природа, під самою вершиною сиділи, грибочки, річечка, табір був просто чудовий. Щоб не гаяти часу почали Василь Завалко почав учити нас елементів альпінізму. Значить так це обвязка, складється вона з двох частин: нижня і верхня.

Опа чік, а ми про верхню ніц не знаєм... нижні купили а верхні ніц не сказали) ну Вова взяв з собою кілька, якось з горем пополам попідбирали. Так далі щоб їх зблокувати треба мати кусок шнурка. Як блокувати стало проблемою. Добре шо в нас були з собою чехли від нижніх, а там була інструкція, то ж звідти ми і почерпнули неоціненний урок. Навчились прстраховувати льодоруб, одним словом екіпірувались.

Наступний урок організація страховки на скалі. Дерево відіграло роль скали, били гаки, робили станції. Часу в нас було досталь, тому навчились ми багато чого. І ось ранок вівторка, пішли Вова і Вася в Архиз робити нам пропуска. За якигось дві години приїхали погранці, пов’язали нас, запхали в ГАЗон і повезли в буцигарню.

Признали нас винними в неправомірному перетині прикордонної зони Россійської Федерації. За це штраф по 6 тищ рубасів, і з записом в особову справу). А це значить шо ближчий місяць нам не світить ніякі пропуска. Усьо феніта ля комедія, господа!

Ше як взнали шо ми бандерівці, то вашє нехотіли ні про шо говорити. Вася і Вова не попались, так шо їм легше. Штрафних квитанцій виявилось тільки на половину нашої банди, тому половина обійшлась попередженнями, але також з записами в особову справу))). Випустили нас вже аж під вечір. Нарада, всі бакланим нашу гробану організацію, але шо є то є. Тут наш інструктор бере справу в свої руки і каже: давайте пошуріку свалюєм звідси і їдем в табір Джантуган. Я мол там всьо знаю. Йолкі палкі, а чо ми досі цього не зробили????. Давайте пошуріку може нам там довзвола зробять.

Все нам зробили і ось ми, завалені припасами, вночі, прибуваєм до Джантугана. Тут все по іншому, ніякого села, асвальтова дорога доходить до самого табору. Завалко розташував нас на першу ніч в табірський домік. Душа всерівно торжествує. Всетаки ми нарешті на 2200 м над рівнем моря. Базовий табір. Не все загублено, все ще попереду. Дві зятжки люльки приводять в стан нірвани. Втома і тютюн зробила свою справу. Ми щасливі позасинали).

Зранку знайшли місця, розбили намети, огляділись. Шо тут скажеш! Тут вже справжні гори, вже нема ні сіл ні доріг, є тільки здоровенні льодовики, нависаючі скали, і десь між хмарами губляться недосяжні, але такі омріяні вершини. Основну частину альпіністів складають Дніпропетровські збори. Василь Завалко їх добре знає. Познайомились і ми, ходили до них в гості). Організація їхня була для нас прикладом для наслідування. Є все, їжа яка хоч, всякі там сушені мяса, всякі холодильники, зроблені в струмку, короче зразу видно, - АЛЬПІНІСТИ.

Як виявилось в нас навіть небуло в чому їсти варити, добре шо друзі дніпровці пожалували нам два здоровенні баняки). Наступне чого в нас не хватало, були шнурки) на кожне відділення мало бути по бухті 50 метрового шнурка. НЕХВАТАЄ. Ну де ж ці всі нюанси були у Львові? Зїздили вниз, закупили шнурка. Так вроді все є. Нарешті.

Треба сказати шо за ті всі дні, ми навіть забули про наші страхи, про те шо ми ніякі не альпіністи, шо ми просто чуваки, які хотіли побачити Ельбрус. Я думаю шо навіть того шо ми вже побачили нам було б достатньо. Але людина то ше та тварь). Завжди тягнеться до вищого, до більшого. Так і ми вже уявили себе крутими альпіністами, і нам вже подавай двійки, скали, лід, а не просто підйом на Ельбрус (як розказав на Василь Завалко з точки зору альпінізму це досить просто).

Значить так, перші три дня, в нас заняття на скелях. Оце були незабутні для мене дні, за які я буду завжди вдячний Василю Завалку. Досить довго, і дуже внятно вчив він нас бити гаки (які чомусь зараз мало хто використовує), ставити закладки, френди, робити станції. Огранізовувати страховку. Як рухатись у зв’язках по двоє, по троє, як взаємодіяти зв’язками, як рухатись по перилах, і т.д. Кожен день ми міряли пульс, і кожен міг сам спостерігати над процесом акліматизації. Організм поволі перелаштовувався обходитись меншою кількістю кисню, при досить великих навантаженнях. Збоку тренувались досвідчені розряднкики, ми тільки роти відкривали, спостерігаючи, як вони в непонятних для нас тапочках, дерлись по вертикальних, здавалось б гладких скелях.

Наступним кроком були льодові заняття. Василь Завалко повів нас на два дня, на льодовик Кашкаташ. Підхід пролягав повз скали, на яких було навішано цілу купу табличок з іменами загиблих альпіністів. Це знову додало трохи тривоги в наші думки. На морені льодовика, ми вистелили з плоских камінців місця під намети, і розбили тут наш таібр. Інструктор, спостерігаючи за нашою робою на скелях, сформував відділення, по троє людей. І пішли льодові уроки, льодобури, льодоруби, дюльфера, вертольоти і т. д. На закінчення наших уроків, дозволили полізти з двома льодорубами на вертикальну льодову стіну. Я ще в житті так не напрягався, думав шо повідвалюються і руки і ноги і все на купу. Але це було класно, вже ніщо не могло зупинити нас перед нашою метою!!!

В таборі ми читали літературу, вивчали вимоги до розрядів, техніку безпеки, вчили вузли, медчакстину. Для того шоб називатись альпіністом, треба сходити з інструктором маршрут, складнісю 1б. Погода була, як сказав Василь Завалко, була інструкторська, тому наші виходи все відмінялись і відмінялись. Траба сказати, що будні в нашому таборі проходили досить напряжно. Так як запаси їжі були в нас якісь непонятні, ми напівголодали. І це викликало супротив, і наїзди один на одного. Робили так звані «розбори польотів», дуже класна штука. Добре шо збоку був, такий собі кафе-бар, де ми успішно просаджували бабло).

За час непогоди ми встигли обійти все навкого, побували в долині: усмішка Шхельди, під однойменною горою, погуляли в інших районах, зайшли в МНС, набрали літератури, найшли джерело Нарзану, пили його щодня. Та нас тягнуло вгору і вгору. І ось одного дня ми вирішили піднятись трохи вище. Над нами висів перевал ВЦСПС, на висоті 4000 м. Попросивши дозволу в іструктора, ми пішли вгору. З невеликими рюкзаками нам було дуууже важко рухатись по крутезному склону. Кожен крок давався нам важко, тим більше шо на такій висоті ми ще не були. І ось ми на перевалі. Навколо розкинулись вершини нашої ущелини. Зліва від нас вершинка, на яку по описах йде маршрут 1б, за нею МНРи, з вигляду просто казкова вершина. Все всередині бунтує, хоче вгору, шо за фігня, чого ми сюди приїхали? Сидіти внизу? Нє нє, тре йти поки є час і шанс. Вирішуєм поки нас не бачить інструктор. Ми швиденько побігли на вершинку. Незауважили ми, в ейфорії, що за нами тихенько йшов Василь Завалко. Вийшли ми нагору. Казка, ти на першій Кавказькій вершині!!! Голова йде обертом, сприйняття просто на нулю. Неможливо передати ті відчуття, МИ ЦЕ ЗРОБИЛИ. Записка еее шо з нею робити? Незнаю, ее давайте свою напишим? Давайте. Написали, шо далі? Поставим разом з тою шо була? Давайте. Внизу нас чекав серйозний втик від Завалка. Ми потупили носи, вислухали все, але всетаки, ми це зробили). Завалко, будучи весь час з нами, і тримаючи ситуацію під контролем, всетаки зарахував нам 1б, і ми всі стали АЛЬПІНІСТАМИ!!!. Оце була радість, Інструктор нам подарував по гаку, в честь такої справи) Ми на радощах напились, наспівались ну і всьо як має бути).

Через якийсь час ми вже мали йти на двійку а, це вже маршрут на якому треба було йти звязаними, з сраховкою і так далі. Всі ці речі нас так зворожили, що ми вже і не уявляли, як то можна без цього жити). Погода всетаки була недоброю. Нарешті вихід. За день ми підійшли до так званого «зеленого готелю» тут мав базуватись наш табір, з якого ми мали ходити вже безпосередньо на вершини. Розклались, погуляли, все обдивились, обслідували, нафоткались, поофігівали). І так день, другий третій. А інструктор все твердить: - непогода в горах непогода!!!

Вже й час піджимає, а виходу все нема. Харчі закінчились, час піджав і ми пішли винз. Так і не сходивши нікуди... вбиті тим всім, ми побрели до Джантугану. Завалко мав квитки на потяг скоріше, тому змушений був поїхати, а ми, попрощавшись з Джантуганом, навколишніми краєвидами, поперлись в селище Терскол, з метою піднятись на найвищу вершину Європи, - гору Ельбрус.

Приїхали ми в Терскол. Тут на Ельбрус є витяг, він складається з тьох станцій. Спочатку дві кабінки а потім крісло може вивести на висоту 3800, до так званих «Бочок». Бочки то і є величезні бочки з яких розміщені кімнати. 500 рублів коштує підйом на підйомниках туди й назад. Треба сказати, що на Кавказі дуже напряжно з валютою. Якщо немаєш рублів, то май хоч 1000 баксів, ти всерівно бідний). Мінял нема. Помяти грошики мож тіко в банку, а банк міняє на день 1000 баксів, не встиг в чергу і капєц. Так як в нас лишилсь тільки доляри, бо все решту ми потртатили на всякі негаразди, тяжко приходилось нам з баблом. Тому вирішили підніматись пішки. Біля станції «Кругозор», зупинилсь на ночівлю. Тут вслюди чорні осипи, нагадують про те що Ельбрус – вулкан. Навколо купу бетонних балок, будують ще один підйомник на Ельбрус. Взимку тут гірськолижний курорт. Поки ставили намети, знайшли снаряд міномету часів Другої Світової Війни. Я недумаючи взяв його до рук з тупим криком:

-          пацани зацініть яку хнєнь я знайшов!!!

Потім до мене дійшло, шо я тримаю в руках, я акуратно поклав снаряд на землю. Викликали МНСників, вони все довкола обгородили лєнтою, пофоткали на мобільний телефон і забрали нафіг). Заночували, сніданок в нас був шикарний, з чудовим виглядом на селище, ми сиділи на фундаменті від опори майбутього підйомника і наминали якусь кашу))). Зібрались і пішли вище. Дотьопали до Бочок, а згодом і до притулку 11ти. Сам притулок згорів, залишились інші будівлі в яких можна було заночувати, або купити провіантю. Висота 4200. Ми розбили свій табір на скелях. Дихалось важко, аклімуха в нас була слабка. Дойти від намету до намету було досить важко, задишка. Надворі й далі була непогода. Тому ми по троху привикали до висоти. Навколо потроху обростало наметове містечко, люди приходили, розказували, що невдовзі має бути два вікна погоди. Всі вже готові були підніматись. Ми ходили туди сюди, накупили навіть пива, з цікавістю спостерігали як буде сприймати тут його організм. І ось нарешті завтра має бути ВІКНО)

Вночі спання не було зовсім. Думки не дають заснути, серце, що і так тьохкає дуже швидко на такій висоті, добавляє темпу переживаннями. Як воно там буде? Який стан снігу, чи буде погода, чи вистачить сили вийти на вершину, висота всежтаки 5642м, - немаленька. Організм не може так раптово сприйняти такі зміни в тиску. Плюс дорога не маленька, треба йти. І ось будильник... він нікого не розбудив, він просто констатував факт, «пора збиратись»! Третя година ночі. Одягаємся. Все як по книжці: термуха, полар, на дворі дубак капєц-капєц, тому йдемо в пуховках. Небо зустріло нас зоряним розсипом. Зірки, на такій висоті по справжньому величезні. Вони зачаровують, і можуть приворожити до себе погляд на довгі години. Але рішуче відірвавши від цього видіння, наче у вісні йдемо до кухні. Наскоро приготовлені залишки мівіни, кусочки сухарів, сало, перекус в рюкзаки. Льодоруб, кішки, окуляри, сонцезахисний крем, начебто все є. Обв’язки (необов’язково, але як перший раз ми їх вдівали). Розділились на три групи, щоб по можливості не затримувати один одного і не підганяти. Вириваємось вперед, за якигось 40 хв ми вже на 4900, скали Пастухова. Навколо темнота, і тільки місяць посміюється з нишх натуг. Вітер пробує пограти з нами в якусь, тільки йому відому гру. Для нас вона перетворюється на справжні випробування. Пробуємо сховатись від вітру за виступаючими з під снігу скалами. Мало допомогає, ще й мороз тисне так що замерзаєш, тільки но станеш на місці. Далі йти важко, впереді нікого нема, стежки не видно, а ми тут перший раз. Вирішили почекати поки ретраки підвезуть комерційні групи з інструкторами. Поки, притулені до скал, чекали ретрака, нам стало по справжньому тепло, кудись зник і вітер, сон навалився на важкі вії. І стало по справжньому добре... Так як дома... Наче крізь сон, чуєш крик: альо, вставайте чуваки. Ми з Ваською отряхаємось від оманливої дрімоти, і розуміємо, ще б трохи і могли б вже не встати... Коли замерзаєш, насправді стає дуже добре і тепло... ледве віддерли, примерзлі куртки від каміння, піднялись і пішли за буржуями. Поки чекали, підійшли решту наших, один з них, Андрій, сильно обморозив собі ногу. На висоті 5 тисяч він вже майже не міг йти. Відчувалась висота, кроки давались все важче, легенько підтошнювало. Андрій вже ледве волочив ноги. Я вирішив спускатись з ним, гора буде стояти і надалі, здоров’я людини важливіще.

Спустились вниз, до наметів, решта пішла на вершину. Коли Андрюха вже дрих в наметі, доречі відігрітись було дуже важко, в мені почалась внутрішня боротьба. Розум казав, що я поступив правильно, все ще попереду, але зате всі здорові. А от якийсь бунтарський дух, баклани, і тягнув одягатись і бігти вгору, погода су перова, часу вроді ше вдосталь. Хоча і розумів, - виходити по обіді пізно, та все рівно чуть було не рвонув вгору. Стримав мене Роман, що теж вернувся, не дійшовши до вершини.

Згодом спустились усі, задоволенні, щасливі, в цей день ми святкували день народження Сергія, і він в цей день вийшов на вершину Європи, думаю кращого подарунку годі й придумати. Всім вже надокучило сидіти в горах, і захотілось додому. Проте я твердо вирішив піднятись на вершину Ельбрусу. Дургий день теж обіцяв бути погожим. Народ вже празникував, збирав шмотки, а я все сидів і думав вийду завтра хоч сам, але вийду. Андрій сказав шо нога його вже пройшла, і він теж піде. Ромко теж підписався. Тож ше одна безсонна ніч, знов все повторилось. Тільки зранку все небо  зустріло нас хмарами, невидно було нічого. Але ж цього не може бути, як же так? Неможу я так просто відступити. НІІІ!!! Зібравши наше відділення, кажу шо йду в будь якому випадку. Принаймі до скал Пастухова. Хоч і хмарно, зате вітер не такий ураганний, а там сонечко вийде, може і розвидніється. Хлопці троха помялись, пробували звернути увагу мого розуму на погоду, але все ж ми вийшли. Поснідавши знову ж таки тою грьобаною мівіною. Істи мяса аааа, кричав шлунок.

Йшлось легко. До п’яти тисяч практично добігли. Тут йде одна, промаркована стежка, так шо можна йти своїм темпом, не боячись загубитись. На висоті легше, коли кожен йде як може. Ось почався траверс східної вершини, праворуч сніжний взіт на східну вершину, а ліворуч, стрімкий льодовий нахил, що веде до тріщин. Ті тріщини внизу назвали «Трупозборнік». Сонце вже почало сходити, я доганяю групу буржуїв. Інструктора бігають навколо, піднімають, тягнуть вгору. Люди змученні, блюють, ходять до вітру. Тут нема куди сховатись, - одна стежка. На думці одне: навіщо це людям, це придмет гордості? Але ж таких міліони, тих хто вийшов на Ельбрус. Навіщо жертвувати життям? Свідомо? З іншого боку я їх розумію. Без цього важко жити, весь наш світ старається відділитись від природи, зробити життя якомога штучним, легким, не докладати зусиль, знехтувати всіма обмеженнями і законами. А тут в горах, можна покластись тільки на себе, на свій розум, свою силу і волю. Але ж ці люди інші… Вони користуються всіма цяцьками прогресу, навіть на гору їдуть на ретраку, вони не хочуть навіть поприсідати, бо кожен третій, грубий, дихає як паровоз. Так як же так, небуває нічого просто так. Щоб отримати щось, треба докласти зусиль. Цей закон сучасне суспільство хоче знівелювати. Ні, всетаки я відчуваю відразу до тих людей, стараюсь скоріше їх обійти, і рухаюсь далі. Починається легке метіння в шлунку, це все мівіна, напівголодним йду, замало калорій. Урок з харчуванням я зампам’ятаю надовго. Ось догнав чувака з лижами, розговорились, виявляється місцевий турись, ходить по горах. Ось з ким приємно розмовляти. Звісно, йти не легко і кожен задихуєтсья, зупиняється, відпочиває. Але йолкі палкі, можна дві три години в туалет не сходити… Ось і перемичка між двома вершинами. З’їдаю фініки. Їсти не хочеться, тільки пити. Спостерігаю трішки як підходить Андрій, а за ним Роман. Останній ривок, найважчий підйомник,  годинник показує 8 30 і ось вона… ВОНА, ВЕРШИНА ЄВРОПИ! Кажуть з Ельбруса видно море. Незнає де воно, вдивляюсь, небачу нічого крім гір і хмар, навколо нескінченно тягнуться хребти, все настільки казково… Ось вона знаменита «Сімка», Роздвоєна Ушба, Чегет… А скільки незнайомих вершин, і всюди хочеться бути, і я якби всюди і є. Просто казка. На вершині нікого, я один, один а навколо тільки гори.

Підійшов Андрій, Роман, пофоткались і побігли вниз. Дійсно побігли, вже без зупинок, без відпочинків. Трохи на дупі, троха на пузі, 13 00 ми в таборі. Вітання. Я це зробив, Ми це зробили. ВСІ вийшли. Втішені тим всім тікаємо в Терскол.

До поїзда нам залишалось ще два дні. В Терсколі є місцеве МНС, до якого прилягає кілька десятків квадратних метрів лісу. Тут дозволяється ставити намети. Місцина чудесна, навколо сосновий ліс, неподалік тече річка. І купа наметів з різних міст України та Росії. Поспівали, поїли місцевих чебуреків, хічинів, попили айрану, пивка, нарзану. Затарились на величезному ринку сувенірів біля підйомника на Ельбрус. Тай поїхали собі додому.

Хоча поїздка і не була дуже успішною в плані альпінізму, зате як на перший раз, ми дізнались дуже багато нового, чаруючого і магічного. Думаю такий досвід вартує всіх затрат. Ясно шо жити стільки часу з одними людьми, то є троха важко і тому виникало багато всяких проблемок, за які вибачаюсь, і сам усіх вибачаю.

Все таки ми заслужили звання альпіністів України, а особисто я відкрив для себе нову сторіку у своєму житті, і сподіваюсь вона ще не скоро буде дописана.

Щиро Ваш Юрко Ковальчук